Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Конде заперечив, бо він думав не лише про вбивство герцога Гіза, а й про свого батька, що загинув під Жарнаком, відданий на жертву адміралом Коліньї.
— Пан адмірал не любив мого батька, бо той мав, як на нього, забагато коханок. А то б татові не довелось так полягти. Але пан адмірал уміє ладнати зі своїм сумлінням, і ти, мабуть, учишся в нього! — з викликом сказав юнак.
— Смерть твого батька потрібна була для перемоги нашої віри, — співчутливо пояснив Анрі.
— І для твоєї перемоги! Бо відтоді ти став першим серед нас, принців.
— А я й зроду перший, — відповів Анрі швидко й несподівано гостро. — Та з цього, на жаль, пуття ніякого, коли в тебе нема грошей,
— Та й бою там того було… Адмірал сказав би, що хоч ти й непогано побавився під Ла-Рош-Абеєм, але нам однаково довелося засісти в укріпленнях і чекати німців. Ну, а як рейтари нарешті прибули, тоді що? — Конде зі злості вже кричав. — Тоді ми мерщій послали чимбільше війська королеві Наваррській, щоб очистити її край від ворога: А тепер ось і платимо за це.
— Ну, ти ні за що не платиш. У тебе щодня нова дівчина.
— А в тебе ні?
Обидва юнаки пустили з рук повіддя й зійшлися, уп'явшись поглядом один одному в очі. Конде навіть показав кулака. Та Анрі не звернув на те уваги: він несподівано обняв кузена обома руками й поцілував. А собі подумав: «Трохи заздрісний, трохи слабодухий, та все ж який не є, а товариш. А ні, то мусить стати товаришем».
Конде теж обняв кузена. Коли вони розняли обійми, очі в нього були сухі, зате в Анрі блищали вологою.
На південь військо послане було не марно — там воно здобувало перемоги. Це трохи остудить тих панів у Парижі, думав Жаннин син, а пані Катрін, певно, теж упріє в своєму старому салі. Ми стоїмо з більшою частиною війська в Пуату, на півдорозі до столиці королівства, і ми її здобудемо, хоч хай там що! І то незабаром!
Обидва юнаки зажадали побачитися з Коліньї, і адмірал прийняв їх, хоч йому нелегко було вдавати перед ними твердість і непохитну надію на бога: аж надто багато ударів господньої руки впало на нього останнім часом. Одначе старий протестант показав себе сильним у нещасті, він знав, що його чекають ще й нові випробування. Нікого не обходило, яка туга поймає його, коли він лишається сам, а особливо вночі, коли навіть воля всевишнього вже не ясна йому. І він спокійно вислухав юнаків.
Конде поводився запальніше, ніж Анрі. Зовсім забувши про чемність, він зажадав, щоб Коліньї вів армію на Париж. Сказав, що адміралові бракує рішучості, бо він не шукає вирішального бою, а стоїть під містом Пуатьє й ніяк не може його взяти. А ворог тим часом збирає сили.
Адмірал уважно подивився на обох юнаків: на одного, що говорив з таким запалом, і на другого, що мовчав і чекав. Мудрий досвідом, він добре знав, чия воля й чиї думки тут висловлюються. І тому з відповіддю звернувся не до Конде, а до Наварри. Він пояснив, що на шляху до Парижа ворог має занадто міцні позиції, тому вони можуть тільки чекати, поки з'єднаються з посланим на південь військом, а крім того — адмірал значуще підняв палець — він мусить дбати, щоб чужоземні рейтари діставали платню. А то вони порозбігаються. Він уже попродав свої фамільні коштовності, перше ніж дозволив, щоб рейтари добували свою платню самі. Та юнакам він про це не сказав. Християнинові не личить вихвалятися принесеними жертвами. І гордій людині теж. Тому Коліньї безмовно вислухав несправедливі докори принца Анрі.
— Ви дозволяєте їм грабувати країну. Я ще молодий, пане адмірале, і спізнав війну не так давно, як ви. Я не уявляв, що вона буде такою, що чужинці, замість битися пліч-о-пліч із нами, палитимуть
— Але нашої віри вони не визнають, — відказав протестант, трагічно наморщивши чоло.
Анрі зціпив зуби, щоб не вирвалися страшні слова — він сам ужахнувся, коли вони озвались у його душі, бо то були слова проти віри.
— Не може бути, що це божа воля, — сказав він.
Коліньї відрубав:
— Яка божа воля, принце, ви дізнаєтесь, коли скінчиться похід. Та хай там як, а господь ще береже мене для святого діла, — бо сьогодні варта знову схопила вбивцю, що підіслали до мене Гізи.
Відтоді він вирішив тримати цього юного критика якнайдалі від себе. Перед боєм при Монконтурі, де адміралові знову судилося зазнати поразки, він відіслав обох принців задля їхньої безпеки в тил, хоча один шаленів, а другий обливався гіркими слізьми. Потім знову приїхала Жанна д'Альбре, відбулась рада. Протестантське військо після нової поразки стало на три тисячі солдатів менше, і йому не лишалось нічого іншого, як відступити на південь, замість того щоб менша його частина приєдналась до нього на півночі.
Жанна, як завжди, привезла з собою пасторів. Вона довго розмовляла наодинці з Коліньї, і після тих розмов уже зневірений старий воїн знову відчув себе переможцем. Бо найголовніша перемога — та, що її ми носимо в собі, а дійсна перемога в бою ступає її слідами; Жанна вірила в це. Потім пастори завели псалми, і військо, як і його полководець, знов відчуло надію на бога й силу.
Після цього зробили швидкий перехід, і обидві частини розділеного війська справді з'єдналися. А тоді протестанти пройшли через усю країну на північ аж до Неверського графства. Тепер вони знов загрожували Парижу. Двір зразу заворушився. Протестантське військо ще просувалося вперед, а вельможна пані Катерина вже почала переговори з вельможною пані Жанною. Наступ ще тривав, а вже підписали мир [38] , і тоді військо зупинилось. Мирна угода обіцяла свободу віри.
38
Наступ ще тривав, а вже підписали мир… — Ідеться про Сен-Жерменський мирний договір (див. прим. вище).
Анрі бачив, що мати щаслива, й тішився разом з нею. Він і сам був щасливий — поки не замислювався. Та в поході він заслаб, мусив лишитись в одному місті й мав там досить вільного часу, щоб пригадати всі страхіття війни й назавжди закарбувати їх у своїй пам'яті. Може, він і занедужав через оті злочинства протестантського війська — так, як колись захворів начебто на віспу тільки через те, що його силували перейти в католицтво.
Анрі не приховував від адмірала своїх болісних сумнівів. Він сказав:
— Пане адмірале, ви й справді гадаєте, що свободу віри можна встановити самими угодами та едиктами? Ви великий полководець, ви зуміли врятувати військо від ворога й загрожували королю Франції в його власній столиці. Одначе народ у провінціях, де ми посіяли розрух, і далі говорить про заколотників, що звуться гугенотами, і не дасть нам спокійно молитись богу там, де ми вбивали й грабували.
Коліньї-переможець відповів так:
— Принце, ви ще дуже молодий, а крім того, ви лежали хворий, поки ми пробивалися вперед. Люди дуже швидко все забувають, і тільки бог знатиме, що нам доводилось робити в ім'я його правди.