Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
— Я хочу служити Франції. Я обираю нашу віру — отже, і Францію.
Щойно пролунали ці слова, протестант Коліньї підвівся. Він простяг уперед руки, мовби до самого бога. А Анрі просто обняв його. Тоді поцілунками стер сльози з матусиного обличчя.
Далі їхня нарада проходила вже не так урочисто. Всі троє стали на тому, що своєї вигоди їм треба шукати в Парижі, а не в Лондоні. Анрі навіть спитав, чи була пропозиція з Англії справді щира. Може, її зроблено скоріше для того, щоб перешкодити одруженню у Франції? Жанні нелегко було побороти свою гордість, щоб припустити таку думку. Та королеву Наваррську втішило те, що юний син її такий проникливий
— Було їх у неї четверо. Після Карла залишиться двоє. Карл із аж надто витонченого підлітка зробився гладким лобурякою, хоч і носить титул короля. Але в нього бувають кровотечі.
На ті слова обидва її слухачі — і молодий і старий — зацікавлено повитягали шиї. Але Жанна не дивилась на них; вона тільки покивала головою, мов людина, яка знає, що й до чого, коли йдеться про людське тіло та про те, що в ньому робиться.
— У них у всіх кровотечі,— провадила вона. — Власне, кров не тече, а помалу виступає крізь шкіру. У всіх чотирьох синів покійного короля ця неміч, і перший уже помер від неї.
— Невже й решта мають померти? — спитав Анрі, похоловши.
Коліньї суворо відповів:
— Валуа переслідують нашу віру. І це їм кара.
— Річ не в тому, що вони Валуа, — пояснила Жанна. — Це в них від матері, бо вона довго була неплідна.
Обидва чоловіки знову попідводили нахилені вперед голови: вони вже не розуміли її. Жанна й сама збагнула ці речі лиш тому, що багато ночей пролежала без сну, в задишці, відчуваючи в усій голові, під черепом, якийсь прикрий лоскіт. А що жоден лікар не міг витлумачити їй, від чого таке буває, їй довелося самій доходити висновку, що воля господня щодо життя людини здійснюється таємно в її тілі, а вже потім виявляється. Ось Жанні судилося страждати, й рано покинути цей світ, після того як вона породила сина-обранця. А її ворог, Катерина, навпаки, заслужила собі в бога дожити до старості й бачити, як усі її пізно народжені сини один по одному вмирають. Жанна й розраховувала на це — з чистим сумлінням і без ніякого співчуття.
— Отже, цього разу я перекажу їхньому послові, що не опиратимуся шлюбному союзові з її домом, якщо вона виконає деякі мої умови.
— Тверді, непорушні умови, — рішуче заявив Коліньї.— Нехай двір оголосить про свій розрив з Іспанією. І щоб послали військо до Фландрії під моїм проводом.
— Принцеса Маргарита має перейти в протестантство, — постановила Жанна, й Анрі так здивувався, що аж скрикнув. Марго — і їхня віра! Віра — і кокетка Марго! Його раптом почав душити невтримний сміх. Урешті він відійшов до глибокої віконної ніші, спустив за собою завісу і там, затуляючи рота долонями, пересміявся. А мати врочисто проголосила:
— Мій син дякує богові, що його майбутня дружина врятує свою душу.
Коліньї подумав, що жадати такого від бога — це трохи забагато. Він трохи-трохи не висловив своєї думки вголос: принцеса, мовляв, живе в розпусті. Вона, як відомо всім, має полюбовника — герцога Гіза. Як християнинові йому слід було про це сказати, але як придворний він змовчав, отож вони з Жанною чекали мовчки, поки Анрі повернеться до них. А тоді Жанна заходилась уже докладніше з'ясовувати синові
— Не забувай ні на мить, що вони насамперед прагнуть захопити тебе в свої руки. У пані Катрін завжди було таке правило: тримати своїх ворогів у себе в домі; а після її синів, таких схильних до кровотечі, у тебе найбільше право на французький трон. Я добре знаю, що вона з твоєю допомогою хоче спекатися Гіза, бо його рід здається їй небезпечніший за наш, — додала вона зневажливо. — Але найголовніше для королеви — це заманити тебе до двору. Та я цього не допущу, я сама поїду замість тебе, і побачимо, як вона зі мною впорається.
Коліньї похмуро кивнув головою.
— А я вирушу слідом за вашою величністю. Нехай приймають усі наші вимоги, а то протестантське військо на чолі з принцом Наваррським виступить на Париж. І тоді вже пощади не буде!
Молодому принцові подумалося, що пощади тієї й досі було не гурт. Він знову ніби навіч побачив, як корчились селяни, підвішені на перекладинах, а під ногами у них горів вогонь. Та що він міг заперечити, коли навіть його матуся з власного досвіду знала, що такий закон панує в світі і що справжня боротьба за віру й королівство не може бути інакша. Та й чого ж іще заслужила пані Катрін зі своїми католиками, коли навіть його люба матуся не була в безпеці від них?
— Мамо! — вигукнув він. — Тобі не можна туди їхати! Вони тобі щось заподіють! — Голос у нього був як у наляканої дитини.
Жанна пригорнула сина до себе, поклала його голову собі на коліна й сказала так — і йому, й собі, й своєму серцю:
— Жінці найбезпечніше самій-одній. Коли її нема кому оборонити, її оборонить бог. Але що таке я перед богом? Що я тепер? Колись у мені було безмірно багато. А тепер глек спорожнів, і йому можна розбитися. — Їй здавалось, ніби вона промовляє ці слова вголос, а насправді вона тільки подумала так; але цими словами Жанна д'Альбре віддала в жертву своє життя.
Нарада скінчилася. Син і адмірал попрощалися з Жанною.
Справді сама-одна
За дверима Анрі зустрів свого кузена Конде й Ларошфуко — перед цим юнаком він теж міг бути відвертим, їм він сказав:
— Отже, я одружуся з сестрою французького короля. Це, власне, єдине вільне місце при дворі. Канцлер там уже є, і секретар є, і скарбник, і блазень. Бракує тільки рогоносця — ото ним я й буду!
Він підплигнув і засміявся — так заразливо-весело, що й обидва товариші теж засміялись, хоч слова його неприємно вразили їх.
Жанна повернулась до себе в Беарн. Була вже осінь; до неї ще раз приїздив Катеринин посланець, на ім'я Бірон [41] , і цього разу вона вже не сказала йому «ні»: вона тільки поставила свої умови — перші, попередні. Вона жадала, щоб відшкодували численні кривди, заподіяні протестантам, щоб звільнили для них одне місто на півдні, щоб у Парижі скинули одного мерзенного хреста. Вона заявила навпростець, що її вже не обдурять, як дурили багатьох, хто довірливо, з щирим серцем приїздив до двору!
41
Бірон, Арман де Гонто (1524–1592) — відомий полководець, маршал Франції. Один із перших визнав Генріха IV королем.