Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Була осінь, та настала вже й зима, поки вона справді вирушила в дорогу. Жанна занедужала на гарячку, а її син упав з коня, — можна було гадати, що це все ознаки, які застерігають її, щоб не їхала. Та все ж врешті-решт мати з сином розлучилися. Це сталось у місті Ажені, тринадцятого січня — на початку сімдесят другого року. По синьому небу, по сонячній дорозі ніхто б не вгадав, що це прощання назавжди. Коні рушили, оббитий шкірою ридван покотився, ще махали рукою й усміхалися бліда Жанна і Катрін, її дочка. А син стояв коло свого коня й дивився то на матір, то на сестру. Тіні під материними очима, як він завважив, побільшали, вони вже спустились аж на щоки. Ось її усмішка ніби застигла, і він здогадався, що вона вже не розрізняє як слід його обличчя — і через далечину, і від сліз, що туманили їй очі.
Брат
Шість місяців Анрі отримував листи від матері — найдорожчі листи в його житті, бо хоч скільки жінок він ще боготворив у майбутньому, хоч скільком віддавав він свою силу, та в глибині душі завжди відчував, що лиш одна по-справжньому боролась за нього й тільки для нього жила до останнього віддиху своїх слабих легенів.
У лютому, діставшись до Тура, Жанна хотіла повернутись, та вже пізно було.
З того, що говорили вельможі, яких Катерина послала зустріти приятельку, вона вмить збагнула, що її знов збираються одурити. Стара королева і її син, король, перебували в Блуа, одначе виїхали трохи назустріч їй. І тоді Жанна д'Альбре, боячися змарнувати бодай хвилину коштовного часу, ще відміреного їй на життя, негайно зажадала, щоб наречена її сина перейшла в протестантство. Найпідозріліше було те, що стара королева не сказала навпростець «ні», вона вдала, ніби й не вірить, що це сказано поважно. Мовляв, це просто химера, що зродилась у затуманеній голові схвильованої жінки, яку треба заспокоїти постійною лагідністю й веселістю; а для Катерини не було нічого легшого. Ця жахлива бабега весь час сипала жартами та примовками, цілу зиму й весну, до травня — бо аж доти тривали їхні переговори в замку Блуа. А Жанна, почуваючи, що сили в неї меншає, мусила терпіти все те й не дозволяла собі втратити самовладання, бо це коштувало б їй ще кількох днів.
А стара королева жартувала:
— Але ж, люба моя, чи не однаково буде вашому бравому півникові, якої віри моя гарненька курочка, коли він її…
Все це вона вимовляла голосно й виразно, так, що й інші чули і реготали. Якби навіть Жанна розсердилась, то не змогла б перекричати того реготу. Тому вона й сама кривила обличчя в зневажливій усмішці, що зовсім не відповідала загальній веселості. Але Жанна скільки сили намагалась удавати спокій і впевненість, властиві здоровим людям. Тільки не показати, що вона хвора! Бо тоді з нею зроблять, що захочуть.
Катерина брехала жартуючи, і через те з нею ще важче було боротися. Вона просто заявляла, ніби вихователь принца Наваррського сповістив її, що сам принц цілком готовий вінчатись по-католицькому, і то навіть заочно, поки він ще сидить там на півдні; ось як, мовляв, йому не терпиться.
Жанна відповіла сухо:
— Дивно, що я нібито не знаю бажань мого сина, а вам, пані, вони так добре відомі.
— Та він і вам хотів сказати, але, мабуть, забув за своїми амурними пригодами, — знов пожартувала Катерина й гойднула опасистим станом, ніби хотіла пуститися в танець на своїх куцих ніжках.
Та згодом, коли знеможена Жанна пішла спочивати, жахлива бабега змалювала своїм придворним усе навпаки. Буцімто сама Жанна просила звінчати її сина з Марго хоч би й по-католицькому, аби тільки скоріше. Після цього всі почали докучати Жанні: дворяни-протестанти — гнівними докорами, а почесні фрейліни Катерини без кінця щебетали про чудовного принца, скоре прибуття якого тішило їх, мов дітей. Ті почесні фрейліни всі до одної, правда, ніякої честі вже не мали, зате щедро дарували насолоду, тільки-но котрій з них моргне оком їхня безсоромна володарка. А тепер їм, мабуть, доручено було якнайвідвертіше демонструвати вразливій Жанні всю розбещеність цього двору, щоб швидше її зморити. Вечорами, а то навіть ще й за дня, там робилось таке, мов у якомусь непристойному домі. Тільки Марго, наречена, лишалась осторонь того.
Флорентійський
Мати Анрі не могла заперечити, що принцеса Маргарита Валуа поводиться пристойно і що постать вона має бездоганну, хіба тільки занадто туго шнурується. Обличчя у неї було біле-біле, погідно-веселе, мов небо, — так висловився один придворний на ім'я Брантом [42] ; проте Жанна, звичайно, добре бачила, де там манірність і де білило. Його тут накладали так густо, як хіба лиш в Іспанії. І в лестощах придворні тут не знали міри, ніби ідоловірці. Жанна якось спостерігала з безпечної відстані одну з тих безбожних процесій, головною дійовою особою в якій був не священик і не єпископ; ні, предметом поклоніння і дворян, і народу була Марго, що вся блискотіла перлами та самоцвітами, обсипана ними з голови до ніг. Простолюд обабіч дороги ставав на коліна. А хто йшов у самій процесії, того ніби несло потоком. Над юрмищем аж гуло від мурмотіння, схожого на молитви. То було видиме блюзнірство.
42
Брантом, П'єр де Бурдей (1535–1614) — французький мемуарист. У своїх книжках «Життя славетних мужів і видатних полководців французьких», «Життя славетних мужів і видатних полководців чужоземних» та ін. яскраво змалював життя королівського двору тих часів. Мемуари його становлять великий історичний інтерес.
Коли Марго повернулась до замку, Жанна переказала, що просить її зайти до неї в кімнату, і вона зразу прийшла— ще в парадному вбранні й усіх коштовностях. Жанна мимохіть відзначила, що в цієї обожнюваної красуні відвислі щоки — чи принаймні вже можна було передбачити, що вони в неї відвиснуть, ледве-но вона трохи постарішає, і помалу з неї зробиться викапана стара Катерина.
— Люба доню, — сказала Жанна ласкавіше, ніж хотіла. — Ти вродлива й доброчесна. Єдине моє бажання— щоб ти й лишилась такою. І твій чоловік буде справді щасливий.
— Хочеться сподіватись, люба матусю, що вроди моєї ви не перебільшуєте. Що ж до моїх моральних чеснот, то мушу зізнатися, що вони куди мізерніші. Я не дістала виховання — чи, краще сказати, дістала зовсім безладне.
— А говорите ви дуже доладно, — сказала Жанна, вже звертаючись до майбутньої невістки на «ви». А красномовна Марго тим часом згадала виховний прочухан, який перепав їй від матері й брата за те, що вона спала з Гізом. Ох! Коли ж то вона знов матиме цю втіху? Пані Катрін відіслала його геть від двору перед тим, як мала приїхати свекруха. Він незабаром одружиться, і вона втратить свого любого, коханого! У сердешної трохи не виступили на очах сльози. Та вона вчасно згадала про підмальовані вії, з яких тоді потече фарба, і про гладенькі щоки, що швидко вкриються зморшками від солоної води. Отож краще не починати.
А Жанна говорила далі:
— Мій син — сільський юнак, але все ж таки він королівський син. Він вояк, а тому має і почуття честі, й скромну шляхетність — дві якості, властиві справжньому воякові.
— А добрість і честь — те саме. Я читала у Плутарха… [43]
— Моєму синові я теж давала читати Плутарха, тому він добре вміє вибирати собі взірці серед великих людей. Хоч я й кажу, що він простий, та це не означає, що він тупий. Його розум іде від живого серця, а не від марнолюбних мудрощів і мальованих гробниць [44] !
43
Я читала у Плутарха… — Йдеться про «Порівняльні життєписи» давньогрецького автора Плутарха (бл. 46- бл. 127) — низку біографій видатних діячів стародавньої Греції й Риму.
44
Мальована гробниця — біблійний вислів, символ внутрішньої гнилизни й порожнечі, прикритої зовнішнім блиском.