Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

Марго підхопила, докінчуючи цей портрет:

— Кров у ньому королівська, проте цілком здорова, і розум його майже не свідомий власної витонченості.

Усе це була пряма протилежність їй самій, тому вона й угадала так легко. А сердешна Жанна подумала, що це їй уже пощастило такою ревною хвалою синові проникнути до серця його нареченої. І вона необачно звірялась їй далі:

— Ох, як же хотілось би мені, люба доню, щоб ви обоє після шлюбу покинули цей двір! Бо тут панує розпуста. Вона доходить до того, що тут жінки самі набиваються чоловікам.

— І ви це помітили? — зітхнула Марго. — Так, гарного мало.

— Живіть

удвох у мирі й згоді чимдалі звідси! У мене є маєтності в Вандомському графстві, там ви будете володарями, замість провадити життя тут, при французькому дворі, в пустих, марних розкошах — як оця сьогоднішня процесія. Я ж бачила ваших вельмож: на одному було стільки коштовностей, що й у сто тисяч екю не вбереш! Та господь хоче, щоб його вшановували не так, він велить, щоб ми не хизувались, а боролися ради нього. Люба доню! Ми всі не безгрішні, але протестанти тримаються не тільки царства сьогосвітнього, і це нас виправдує. Ми вміємо жити в бідності, серед небезпек і довго чекати в ім'я вільності, а вільність у бозі.

Королева Наваррська нарешті замовкла, переводячи дух. Вона втупила вимогливий погляд у біле обличчя принцеси Марго, а та зовсім заплющила очі. Марго думала: «Так, вони небезпечні! Моя мати, безперечно, має рацію, ці гугеноти — велика небезпека. Доведеться вжити проти них якихось рішучих заходів — та у мами, як я здогадуюсь, якраз це на думці. Вона тільки відкладає, поки не прибере під своє крильце мого Анрі, цього сільського юнака, чесного вояка з живим серцем і ще з чимсь, що мене саму цікавить куди більше». Так думала Марго; а Жанна тим часом стисла рукою її коліно — так, ніби вже заволоділа нею. Але в тому стискові було й щось благальне.

— Переходь до нас! — промовила Жанна отим своїм другий голосом, лунким, як дзвін. — Прийми істинну віру! Ти будеш щасливіша, ніж могла будь-коли сподіватись. І наша країна спізнає мир і єдність.

— А чиїм коштом? — спитала сестра Карла Дев'ятого, не розплющуючи очей. «Ні, цього, звісно, не буде», — вирішила вона сама для себе. Та водночас вона помітила, що ця дивна жінка збирається вчинити щось зовсім непристойне. «Її рука на моєму коліні напружилась, вона видимо хоче на нього зіпертись, а сама вже зсувається з крісла. Якщо я зараз її не підхоплю, вона впаде мені в ноги».

І Марго хутко схопила Жанну за руку.

— Пані, ви занадто високої думки про мене. Я, можливо, лиш те, що ви називаєте мальованою гробницею. Одначе мій брат — король Франції. І мій батько теж був король, і теж католик, і моя віра та сама. Тут нічого не вдієш, навіть якби я захотіла. Я, дочка католицького королівського роду, не можу уявити себе на вашій проповіді. Та це не означає, що ваш син муситиме ходити до обідні: я не затята.

— Отже, ти хочеш зостатися з ним при цьому розпусному дворі? — спитала Жанна вже тверезим, холодним тоном, знов перейшовши на «ти» — цей раз щоб показати зневагу. Злість, що закипала в ній, вона згнітила в ім'я своєї вищої мети, якої не можна було занедбувати. Хто ця дівчина, так нескромно напахчена мускусом? Що може змінити чи зупинити її лиха воля?

— Ох! — ледь зітхнула Марго, сповнена добродушного співчуття й навіть жалю до цієї нещасливої жінки. — Ваш син, напевне, дуже скоро навчиться, як поводитись при дворі. Я ладна опікуватися ним. Хоч я й не можу стати протестанткою, але почуваю, що зумію вжитися з простим, суворим протестантом. — Вона сказала ще багато, бо принцеса Валуа вміла говорити. Але

кожне її слово було не до речі, ще дужче налаштовувало матір Анрі проти неї, тільки Марго не могла того знати. Зате їй чомусь пригадалась іще й менша сестра її нареченого, ця непомітна дівчинка, про яку вона досі ні разу й не подумала. Правда, Марго згадала її ще й тому, що ледь хитнулися двері суміжного покою — чи, власне, флорентійський килим, яким вони були завішені. І Марго сказала піднесено:

— Якби навіть я досі не бачила у вашому сині свого друга й володаря, то ваша чарівна донечка, вельможна пані, напевне здобула б для нього моє серце. У нас тут нема жодної такої дівчинки, я вперше в житті зустрічаю таку, як вона, і пробачте мені вчене порівняння, але в тендітній подобі вашої Катрін постає переді мною одна з царівен-пастушок античності.

І якраз ту мить до покою справді ввійшла Катрін. Її мати, що не бачила, як колихнувся флорентійський килим, аж злякалась, аж повірила на хвильку в надприродні здібності синової нареченої — надто через те, що Катрін була боса і розплетені коси спадали на білу нічну сорочку. Білява, з невинним личком, вона являла достеменний образ тієї пастушки, про яку щойно згадувала Марго. А принцеса вдала, ніби вона зчудована, — вдала, щоправда, з належним смаком і мірою, без перебільшення. Тільки підвелась і трохи простягла руки до на диво милого дівчатка.

Королева Жанна розпізнала «мальовану гробницю» й обурено відвернулась: адже вона сама ледь не повірила, що це мана. А її дочка вже довірливо розповідала захопленій Марго:

— Я трохи кашляю, і мені сьогодні сказано лежати в ліжку й пити молоко від ослиці. Ох, пані, якби ви побачили мого молочного братика, віслючка, який же він гарненький!

— Я бачу, яка гарненька ти, моя крихітко! — вигукнула принцеса, обняла майбутню зовицю й обсипала її невинними пестливими словами. Може, Катрін вони й були приємні. Та Жанна не слухала — вона розглядала цей чужий, бездушний покій. Повсюди тут однаково! Ті самі вкриті розписом стіни, різьблені скрині, важка, гнітюче низька стеля, затемнене балдахіном і запоною ліжко, вікна в глибоких нішах; усе таємниче, повне схованок, і з-під оздоб, з-під пишноти, як пильно придивишся, дише загроза. І люди теж такі! Такі й люди, — Жанна відчула це й здригнулась, не знаючи сама чому.

Принцесі Марго було відомо більше, ніж їй. Чимало підслухала вона з розмов придворних, а почуте зіставляла з виразом облич матері та брата-короля, коли ті перешіптувались. І ось, пригортаючи до себе невинну Катрін, вона відчула, як у душі її ворухнулось щось дивне — може, сумління. А може, навпаки, — гордість і гідність, які гребують підступами.

Катрін промовила тремтячим голосочком, тонко, ніби злякано:

— Ви така гарна, пані! От якби мій брат побачив вас зараз! Чи й ви його любитимете?

— Аякже, аякже, — відказала Марго, а сама все думала з дедалі більшим обуренням: «Ні, до цього не можна допустити. Треба сказати їм правду».

— А де ваш песик, пані? Я ще зроду не бачила такого милого песика.

— Я тобі його подарую. — Марго пустила дівчину з обіймів. «Треба їх остерегти!»

— Я хочу дати вам одну пораду. — Марго нахилилася до Жанни й пильно подивилась їй в очі. Намір її був такий незвичайний, що її вперше зрадили красномовність і спокій. Вона не знала, як почати, важко дихала, і ніс її наче аж подовшав. — Тільки нікому не кажіть, що це я вас попередила!