Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

Ця довга тирада, смілива й піднесена, майстерно інтонована, дала вісімнадцятирічному юнакові досить часу, щоб отямитись від розпачу й стати хоч зовні схожим на колишнього Анрі. «Кине дотеп», — такими словами закінчив слуга-дворянин, а його пан зразу й підхопив:

— Чи двір і досі в такому доброму настрої, як цієї ночі? Коли так, то мені, щоб завершити весілля, потрібні будуть два пастори й заупокійний спів. На догоду мені підспівуватиме й сама пані Катрін.

Але сміх застряг йому в горлі.

— Ні, це ще не те, що треба, — сказав д'Арманьяк із сумнівом. — На початок вистачить, але вам не слід показувати на людях, що у вас на серці! Поводьтесь легко! Поводьтесь невимушено! — Він, звичайно, й сам розумів, що в таку мить це вимога надмірна. Не сказавши більше й слова, він приклав

королю мокру хусточку до чола, трохи напухлого від ударів об стіну. А потім, своїм звичаєм, приніс кадуб для купання. Наливаючи його, він сказав: — Я не зустрів ні душі, коли ходив по воду. Тільки одні двері хтось потихеньку причинив. Поки ви спали, я й на вулицю виходив, голод мене вигнав, бо в кухнях нема нічого, там останнім часом лилося більше людської крові, ніж курячої, і хто мав різати курей, того зарізано самого. І нa вулиці нікого, тільки здалеку показалися двоє чоловіків із білими знаками — у мене тепер на ці знаки зір гострий. Я вже шукав, куди сховатись, аж бачу — обидва повернулися й пішли геть. Якщо мене не підвели очі, то вони навіть не пішли, а побігли, бо так високо задирали ноги, аж п'яти блискали. Скажіть мені, ваша величносте, що це означає?

Анрі й справді задумався над тим.

— Навряд чи вони бояться нас, адже вони майже всіх наших вибили, — сказав він.

— А в сумління ви не вірите? — спитав д'Арманьяк, піднісши обидві руки й застигнувши нерухомо. Анрі дивився на нього поважно, мов на статую святого.

— Обидва ті білі, певне, сплутали тебе з кимось, — вирішив він. А потім вліз у кадуб з водою. — Вже й смеркає,— зауважив він. — Дивно: дня наче й не було.

— Був, але день тіней, — поправив д'Арманьяк. — Тихо й безсило проминув він, утративши стільки крові. До самого вечора всі сиділи вдома, нічого не їли, перемовлялись тільки пошепки і, може, лиш в одному показали себе живими людьми: з трьохсот фрейлін королеви-матері жодна не лежала в ліжку сама.

— Д'Арманьяку, я б щось із'їв, — сказав Анрі.

— Розумію, ваша величносте. Це в вас озивається не сама тілесна потреба. Глибока душевна мудрість пробудила в вас бажання підживитись. Із добре наповненим шлунком ви зможете гідніше показатися серед голодних бідах і матимете якусь перевагу над більшістю. Прошу вас! — І перший камердинер розгорнув на всю ширину халат. Аж коли він витер короля досуха, той побачив стіл, а на ньому хліб і м'ясо.

Анрі накинувся на їжу. Він різав, ламав, ковтав, пив, поки було що; дивлячись на те, його слуга пустив з очей дві сльози. Д'Арманьяк подумав, що їмо ми для смерті — під її весь час піднесеною рукою, що сьогодні, може, ще не схопить нас. Так ми їдемо на конях по країні, так ми їмо, так ми вступаємо в луврські зали. Але ми — слуги, хоча й дворяни, а оцей-от — король, і їсть він, міркував д'Арманьяк, таки справді по-королівському. Під впливом цих урочистих думок д'Арманьяк аж замугикав веселу пісеньку:

Тихенько, мов мишка, стара Катерина На трупи і кров погляда крізь шпарину: Оце ж бо для неї жадана хвилина.

— А що вона ще робить? — нехотячи спитав Анрі. Відколи на столі не стало нічого, йому вже кортіло довідатись про Марго. Він хотів спитати: «Чи королева, моя дружина, вже вийшла зі своїх покоїв?» А перший камердинер мав би на те відповісти: «Королева Наваррська дуже хоче знати, як ви себе почуваєте, ваша величносте». Д'Арманьяк мав би навіть додати: «Пані Маргарита чекає, щоб її коханий владар якнайскоріше прийшов до неї», — хоча саме д'Арманьякові така мова не пасувала.

Крім того, Марго й не дала б йому такого доручення. Та й Анрі не годилось приймати таке запрошення. Для них обох це вже минулося… Він зітхнув. Д'Арманьяк зрозумів чому. Він був непідходящою людиною для того, щоб переказувати делікатні доручення, якраз тому, що своїм швидким розумом угадував їх наперед.

— Пані Катрін покликала королеву Наваррську до себе, — сказав він цілком невимушеним, проте вельми значущим тоном. Анрі здивовано скинув на нього очима, а він, витримавши паузу, достатню, щоб розпалити цікавість у своєму королі, повів далі ще недбаліше: — Я бачив

королеву. Вона виходила до мене з материного покою, бо один слуга шепнув їй там, що я стою під дверима. Я завів знайомство зі слугами королеви-матері. Той слуга саме ніс їм чорнило. Я спитав його: «Нащо?» Він мені відповів: «Вона хоче писати». — «А пані Маргарита?» — спитав я навмання, бо не знав, чи вона справді там. «Сидить на скрині,— зразу прохопився той йолоп. — Боїться вийти від старої». Я йому й пропоную: «А давай об заклад на мірку вина, що до мене вона вийде!» Він був охочий випити і погодився, а тоді мусив сам відчиняти двері перед пані Маргаритою: плакали його грошики!

— Годі вже про слуг, давай про тих, у кого віжки в руках! — нетерпляче перебив його слухач.

— Та я ж оце й збирався, величносте, — відказав д'Арманьяк. — Королева Наваррська передала вам дещо — і я переказую його недоладно, як умію, бо ж я проста, недотепна людина. Королева Франції власноручно пише листи до Англії, Іспанії й Риму. Вона переписує їх по кілька разів, бо справа складна: адже події цієї ночі вона має зобразити по-різному для кожного: для королеви Єлизавети, дона Філіппа й папи. І в такій сутузі пані Катрін, зовсім проти свого звичаю, покликала вчену дочку на пораду. А королева Наваррська все, про що дізналась напевне, переказує вам моїми занадто балакучими устами.

Д'Арманьяк, докінчивши, вклонився. Він заходився вбирати свого пана: розклав убрання, надягав його — все мовчки, щоб король міг поміркувати. І Анрі думав: «Марго розкриває мені таємниці своєї жахливої матері. Це в такий спосіб вона дає мені наздогад, що чекатиме мене в нашій спочивальні, як колись. Ні, це більше. Те, що вона переказала, означає: «Любий мій Henricus… — Якусь хвильку він думав латиною й чув її гарний голос. — Не приходь, любий мій Henricus; на жаль, це заказане нам обом — уся радість і вся мука нашого замордованого кохання».

Quod petiere premunt arcte, faciuntque dolorem

Corporis… [81]

Любих в обіймах шалено стискають і болю тілові їх завдають. На нього наринули пекучі спогади про нестямні обійми, про цілунки, коли зуби впиваються в губи. «Все минуло, і геть його! Тепер моя кохана віддає мені свій розум і сумління, як колись віддавала тіло, — але й тепер знов нестяма, знов укуси зубів. Faciuntque dolorem animae. Рани душі. Якби ми могли тепер бути разом, то обоє плакали б, бо нам призначено бути ворогами й завдавати болю одне одному. Краще було б удвох вивідати, що має на меті двір, і подумати, як утекти звідси. Бо хоч би які були у них наміри, мені треба чимшвидше опинитись за сто миль звідси, і в цьому я покладусь на Марго: хоч вона мій ворог, але вже зрадила мені свою матір».

81

Любих в обіймах шалено стискають і болю Тілові їх завдають… (Лат.).

Лукрецій. «Про природу речей»

Тут думка урвалась. У голові в Анрі лишились тільки слова: Faciuntque dolorem.

Він мимохіть вимовив уголос:

— Ні, й на неї не можна покластись. І ні на кого. Я мушу рятуватися сам.

Але я в їхніх руках

Він озирнувся по кімнаті. З ним був тільки д'Арманьяк, що не почув нічого або вдав, ніби не почув. Перший камердинер тримав руку на дверній клямці, проте не натискав її. Він відчинив двері аж тоді, коли його король очевидно зовсім повернувся до дійсності. На порозі стало двоє дворян, готових відвести короля Наваррського — не куди він накаже, а куди їм доручено. У відповідній поставі чекали його пан де Нансей, що дістав від Анрі ляпаса, і пан де Косен, один з убивць адмірала. Анрі ступив до них — начебто без вагання і навіть не розуміючи як слід свого становища, бо зовсім безтурботно засміявся. Та зразу й перепросив обох сумирним і збентеженим тоном.