Молоко з кров'ю
Шрифт:
Стьопка саме сидів у тракторі, дивився у весняний степ, курив, як та зараза, і думав, що треба було свого часу їхати на навчання, бо все одно Маруся стала далека, як зірка у небі, а на навчанні, може, хоч би якось забув про неї. Витяг з кишені цукерку, подивився, зітхнув та сховав…
— Дядьку Степане! — загорлала за його спиною Маринка.
Озирнувся.
— Ти що, здуріла? Який я тобі дядько? Мені ще й тридцяти нема.
— А як же мені вас звати? — розгубилася
— Степаном зови, — відповів. — А чого треба?
— Нічого! У вас донька народилася. У бібліотеці! — засміялася. — Мабуть, страх розумною буде!
І побігла. Німець зіскочив з трактора, гукнув дівчин)".
— Стій! — забурмотів. — «Страх», «страх»… Ото ж і воно.
Маринка озирнулася.
— Чого вам?
— Іди сюди. Спитаю щось по секрету.
Підійшла. Німець почервонів і тихо запитав Маринку.
— А ти її бачила?
— Кого? — не зрозуміла Маринка.
— Ну… Дівчинку малу… Що народилася.
Маринка весело замотала головою: а як же! Німець почервонів ще більше і ще тихіше запитав:
— А ніс у неї… З горбом чи…
— Та ні! Маленький симпатичний носик. їй-бо! Не брешу!
— Оце діло! — повеселішав німець і побіг до бібліотеки.
Льошка так пишався народженням сина, що насторожений Марусин настрій списував на важкі муки, що випали їй під час пологів.
— Лежи, лежи, не вставай, — крутився вужем. — Зараз бабів гукну, хай з онуком бавляться, а ти сил набирайся…
— Для чого? — питала Маруся.
— Для життя.
— А-а-а-а, ну хіба що, — погоджувалася, та день у день ставала усе сумнішою.
Здавалося, нічого, крім сина, її не радує. Льошка нову угорську стінку припер, диван з кріслами, а вона лише знизала плечима, мовляв, та й що, і знову до немовляти.
— Як же назвати тебе, синочку, щоби не наврочити… — мучилася, бо вже й місяць минув, як мале плаче, а вони ніяк йому ім'я не придумають.
— Марусю, відколи ти такою забобонною стала? — дивувався Льошка і все пропонував: — Іван, Славко чи цей, чуєш, Карл. А що? Горде ім'я. Король був такий — Карл. І Маркс теж Карл.
— А я б назвала Жоффреєм.
— Як? — Льошка ледь на ногах утримався. — Марусю, охолонь, люба. У Рокитному таке ім'я, мабуть, і не вимовлять, язика зламають. Як казала?
— Жоффрей… Щоби його дівки любили І щоби він любив до нестями.
— Тю ти! Наче у житті важливіших справ нема.
— А що є? — На чоловіка суворо глянула.
— Звісно, — не розчув підступу. — Роботу собі перспективну знайти, грошей наскладати, у нову хату накупити всього повно, щоби перед людьми не соромно.
— А любов,
— А що любов… Ну, рік-два, а потім люди звикають одне до одного, горе та біда їх докупи зліплять — не розчепити, отак і сунуть по життю до останку.
— То наш рік уже скінчився? — Льошку очима пропекла, він і схаменувся.
— Та я не про нас, Марусю! Я тебе усе життя любитиму. Ні в кого такої королеви нема.
— Звісно! — погодилася. — І дружина у тебе — найгарніша, і оце стінка угорська, і крісла. Усе у тебе найгарніше!
— І хіба погано? — не зрозумів.
— Та ні, не погано, — сказала. — Оце боюся тільки, щоби ти мене у темряві з угорською стінкою не поплутав. Чи з кріслами.
— Дивна ти стала, Марусю, — образився Льошка. — Я ж для тебе стараюся, для синочка Як же нам його назвати?
— Жоффреєм назву! — оголосила. — Хоч бийся головою об стінку… нову угорську.
Льошка битися об стінку не став, але дні зо два умовляв Марусю знайти хоч якесь ім'я, що буде найбільше суголосне до того Жоффрея.
— Жорка! — умовляв. — Ну гарно ж! Жора… Можна Юрієм звати, а можна Георгієм.
На третій день Маруся погодилася на Юрія. Саме вихідний день був. Льошка зранку в контору змотався, на мехдворі усе перевірив і гайда додому — ніяк на синочка надивитися не може. Льошка — у двір, Маруся— з двору. Удягнулася, наче на свято, на шию червоне намисто коралове повісила, синочка у ковдру загорнула і на руках несе, а у хат і ж візочок стоїть без діла.
— І куди це ти, жінко? — здивувався Льошка.
— До матері схожу, — Маруся йому.
— Та хай сама прийде. Заразом на онука глянс.
— Ні, Льошо. Сама піду.
— Так і я з тобою.
— Ні, — знову. — Сама хочу.
— І… чому? — не втримав образи.
— Розмова у мене до мами є. Хочу розпитати… Сон мені наснився.
— Коли?
— Давно, ще до того, як Юрко народився.
— І що?
— Довга розмова. Потім розкажу.
— А намисто це кляте нащо вдягла?
Маруся як почула — аж трусонуло її.
— Кляте? Це ж чому воно кляте? Оце послухалася тебе, майже рік не носила… І що? Щастя через край полилося? Мало не всохла! Холодна стала та прозора, як той кришталь, щоб він був розколовся! — заговорила тихо, грізно.
— І в чому я перед тобою винуватий?
— Та геть у всьому! Просила ж тебе, щоби дівчинка була… І вінчатися… А ти зі своєю партією носишся, як дурень з писаною торбою, хай їй грець! Та нічого, нічого… Юрко мені ще до народження путь вказав. Ото і йтиму ним.