Молоко з кров'ю
Шрифт:
— І на ставки ті без передиху бігає, як дурний, — прошепотіла бібліотекарка гірко.
Із пристрастю Барбуляка щоночі йти на ставок по рибу Тетянка спроб) вала боротися з першого дня сімейного життя.
— Риба… Риба де?! — питала, коли годині о другій ночі Стьопа повертався додому похмурим і безпорадним.
— У ставку, — наче плювався. Ноги у тазику помиє, на постіль впаде.
— Стьопочко… А я нову сорочку купила… Хай, думаю, чоловік на мені її розірве, — Тетянка під Стьопин бік підкотиться,
— Утомився я, — знай своє. І за хвилину — хропить уже.
Тетянці тоді — аж горбатий ніс червонів од образи,
та зметикувала: не можна на другий день після весілля на чоловіка скаржитися, краще дати йому час, хай звикне до сімейного життя, полюбить смачну вечерю, гарячу воду в тазу, тепло в хаті, постіль білосніжну, а потім уже і вона свої права качатиме. Та німець ніяк не звикав, знай ходив щоночі до ставків, повертався похмурим, з очей — лихо. Де тут уже до нього з тією новою сорочкою підступатися?
Бібліотекарка серцем відчувала — щось не те з чоловіком, а ради тому болю сердечному дати не могла.
— А піду з ним на ставок! — вирішила, малу на руки — та до Ніни Іванівни.
— Мамо, наглянь за Ларочкою.
Ніна Іванівна — з радістю, бо коли мала у домі, так хоч «Добрий вечір», хоч без нього, а Тарас Петрович 5 аосодтмр на горілку й не гляне. Та не для того донька дитинку народила, щоби оце Ніна Іванівна з її допомогою свого Тараса пити відучала. Тетянина мати згадала про педагогічну освіту і суворо запитала:
— Як це? Малій ще й двох місяців нема, а ти уже кудись намилилася? Коли ти такою була, я тебе і на хвилинку не полишала.
— Та на кілька годин! Я ж не на все життя тобі свою крихітку віддаю! — відчайдушно, бо нема більше до кого бібліотекарці по допомогу бігти, та й не довірить нікому, крім матері, свого дитя.
Ніна Іванівна вчасно забула про педагогічну освіту і простягнула до онуки руки.
— А йди до баби, моє сонечко! Баба тобі зараз казочку розкаже…
— Мамо! Яка казочка?! — махнула рукою, мовляв, та робіть уже, що хочете, і побігла.
Вчасно встигла. Невтомне сонце саме пофарбувало червоним край неба і покотилося працювати на інші землі. Над Рокитним запанувала ніч. Вогні у хатах задмухує, курям спати велить, листям у деревах шарудить, наче по рокитнянських вишнях-черешнях прудкі миші шмигають. Курява на вулицях — і та спати вляглася. Тихо. Тетянка добігла до своєї хати, зиркнула на Орисину — наче тихо, лампи не світяться, у дворі ніхто не ходить.
«Так Маруська ж на нову вулицю виїхала», — згадала і все одно не заспокоїлася У хату вскочила, на стілець біля дивана глянула — не повертався ще чоловік з роботи, бо мав звичку з тракторної бригади приходити, робу на стілець скинути і обов'язково в чисте перевдягтися.
«Не повертався іде!» — вже радісно.
— Вдягну! — вирішила. Тільки коралі на шию повісила, аж німець додому.
Втомився у смерть. Хто б і хотів йому закинути, що задарма день пройшов, і той би не посмів — лице у мазуті, очі сну просять, руки аж тремтять — так біля тих тракторів натрудився. На жінку глянув.
— А що це ти, Тетяно, вирядилася?
— Та нічого! Тебе зустрічаю, ріднесенький, — так лагідно, аж само у вуха ллється.
Озирнувся німець — не вистачає чогось.
— А… мала де? — зрозумів, що не чує ані плачу дитячого, ані сопіння солодкого.
— У мами залишила. Дуже вже просила з онукою трохи побути.
— Хай би сама прийшла, — здивувався та каже: — Давай скоріш поїсти, бо ще хвилина і ложку до рота не донесу.
За мить впоралася — на стіл скатертину, на скатертину тарілки — гречка з котлетами, огірки з помідорами, часнику зубчик, бо любить…
Стьопка гречку в ложку набрав, до рота доніс і завмер.
— А нащо ти намисто натягла? — врешті помітив на жінчиній шиї дрібні коралі.
— Аби тобі сподобатися, — відповідає обережно. А що, як лусне тією ложкою по тарілці, підскочить — і з хати. Тетянка ж не дожене, і не тому, що бігати розучилася, ні, просто їй тоді — в інший бік, до мами за малою.
— Зніми. І так подобаєшся, — мовив німець втомлено, кашу швиденько доїв, огірком хрумкнув, і, здалося жінці, від утоми впаде зараз без задніх ніг і засне.
Німець важко підвівся, окуляри на носі поправив, рудого чуба долонею прим'яв.
— Піду…
— Куди?
— На ставки… Та не тривожся, скоро повернуся.
— Стьопочко, ти ж на себе глянь — втомився, аж дух з тебе виходить. Лягай уже, ріднесенький. Відпочинь… Завтра ж прокидатися вдосвіта, — умовляє, а сама уже посуд зі столу прибрала, скатертину склала.
— Ще належуся… — І з хати.
Тетянка за ним. Під руку взяла і суне разом із німцем до хвіртки.
— З тобою піду.
У німця ледь «Пегас» з рота не випав.
— Якого ляду?
— От ти не розумієш, — так само лагідно. — Мама каже — а їй «Заслужену вчительку» дали, — що у чоловіка і дружини мусять бути спільні інтереси. Тоді й сім'я міцною буде.
На вулицю вийшли. Німець тоскним поглядом вулицю вимів — хоч би де вогник.
— Що ж твоя мама з батьком на пару до хряка у загородку на екскурсію не бігає щодня? — каже.