Молоко з кров'ю
Шрифт:
Від спогадів не знудило, натомість — тепло світле. Е-е-ех, гарні часи були! Безтурботні. Льошка обняв Сьомку Григор'єва.
— Як тебе сюди занесло, чортяка?!
Григор'єв — не змінився — за життя говорить, одночасно з шухляди два штофи на стіл, банку з медичним спиртом, голову у двері висунув.
— Нас не турбувати!
— Сьомко! Когось із наших зустрічав?
За півгодини спирт без закусі прикінчили, розм’якли, як морозиво на сонці, попливли — посмішки сентиментальні, очі вологі. Обнялися.
— Важу
— Яєчню? — Льошка йому. Як розреготалися.
— Зараза… Я через нього собі кар'єру зіпсував! Оце вимушений був на цю лікарню погодитися, а я ж уже в облвиконкомі відділ капітального будівництва очолював…
— І що тобі Чараташвілі поганого зробив?
— Мені нічого. Собі. Женився, дурник. Весілля королівське закрутив… Ну, грузин — одне слово. А на ранок знайшли його молоду дружину побиту і зі зламаною ногою.
— Та він що, здурів?
— Як його міліція не допитувала — мовчить і край. А та його… молода, теж як риба. А як стало питання, що нашого Чарату посадять до чортів собачих, він мене до слідчого ізолятора викликав… Попросив, аби я написав на нього добру характеристику, мовляв, раптом менше дадуть. Я йому кажу: «Чарата, чорт забирай! Як я можу написати, коли ти не при розумі. У перший день сімейного життя ледь дружину не прибив». Ну, він мені і розколовся — каже, вийду — взагалі уб'ю її, бо клялася, що незаймана, а сама… Каже, ані краплі крові з неї у першу шлюбну ніч не пролилося… А грузини ж, вони гарячі… Коротше, написав я …А у тої дружини Чаратиної, як виявилося, батько — велике цабе, і він…
Григор'єв вів далі. Льошка п'яно захитав головою і зупинив його.
— Сьома, скажу тобі як другу… Всі ті балачки, що у незайманих обов'язково кров повинна бути, — повна дурня. Може, й інакше бути.
Григор'єв подивився на Льошку, як суворий професор дивиться на нерозумного учня, і категорично заявив:
— Ні, друже. Інакше бути не може. Це я тобі як лікар кажу.
— Який ти лікар? — обурився Льошка. — Економіст. Як і я. Бухгалтер!
— Та-ак! Вибирай слова! Я — керівник! Я відповідаю за кожне своє слово.
Льошка раптом почервонів і запитав Григор'єва з сумнівом:
— Думаєш, інакше бути не може?
— Однозначно, друже. А що? У когось проблема? — п'яно посміхнувся. — Тоді вставай, побігли виручати людину з біди! Все одно через гада Чараташвілі тут скнію. Хоч розважимося. Чуєш… Жінка Важі тепер на «хімію» йому листи любовні пише. І він ій. А я через них коровам хвости кручу! І де справедливість?!
Справедливості не було. Хоч як не намагався Льошка на пару з Сьомкою Григор'євим напитися до безпам'ятства, щоби жодний сумнів не гриз душу, та лихі питання наче насміхалися: невже Льошка такий наївний — повірив на слово своїй красуні Марусі й оце досі вірить, що буває інакше?!
Льошка повернувся в Рокитне, занурився у роботу, як у марево, та сумніви не відступали.
— Що? У когось проблеми? Так біжи, виручай! Ти ж голова, тобі чужих справ у Рокитному немає.
Чужих справ?! Льошці — скіпка у серце. Зі своїми б розібратися! Ні, досить. Досить терпіти Марусині примхи. Жорсткіше треба бути. Чоловіча рука. Слово — закон. Не подобається — йди під три чорти! Раз навіть зачинився у конторі та спробував накидати план:
1. Прийти додому не пізніше від восьмої вечора. Вимагати, щоби їсти було. З собою всадовити, і хай сидить, поки він вечерятиме.
2. Після вечері Марусю на диван всадовити і хай телевізора дивиться. Чи з малим книжки читає.
3. Юрка спати вкласти.
4. До спальні Марусю затягти і так викрутити, щоб кохала його до нестями.
Подумав хвилинку, дописав: «І так — кожен день!»
Прочитав і виматюкався.
— Оце б Попереку так жити! Я не зможу.
План на шмаття розірвав, та усе частіше став навідуватися до хати несподівано серед дня.
— А чого не зателефонував з контори, що ідеш? — дивувалася Маруся. — А то — сміх. Установив телефони, а сам лякаєш мене.
— А чого тобі лякатися? — скаже. — Чесній жінці лякатися нема чого.
Глянула на чоловіка з-під лоба.
— Та кажи уже, що тебе гризе? Бачу ж — крутишся, як лихий серед добрих.
І якось Льошка не втримався.
— Маю аргументи, Марусю, що ти мені вже використаною дісталася… — сказав і сам вразився, як паску дно звучало те «використана». І ще більше розлютився.
— Якою?! — Маруся червоними плямами вкрилася. — Ану повтори.
— Та був у тебе хтось до мене, — крикнув. — Чого дивишся?! Давай уже! Признавайся!
Маруся пропекла Льошку чорними очима, стисла губи і повернулася до дзеркала. Дивиться на себе, намисто червоне коралове пальцями гладить, і Льошка по очах її читає — зараз! Зараз Маруся з думками збереться… Зараз! Не змовчить, відповість.
Льошка чекав чого завгодно — і що впаде перед ним на коліна і благатиме, щоби простив, і що, навпаки, розмахнеться і спробує дати йому дзвінкого ляпаса, та він її руку перехопить і все одно вимагатиме правди. Та Маруся вкотре роздивилася своє відображення і сказала через плече, навіть не обернувшись до чоловіка:
— Пішов геть з моєї хати!
— Що?! — не повірив Льошка.
Маруся поправила намисто на грудях і пішла до дверей.
— Як з сільпо повернуся, щоби і духу твого тут не було!
— Ах ти ж… — підскочив, за руку Марусю вхопив. — Кажи! Кажи правду, бо зничтожу!
— Треба було під хрестом на правду заприсягатися, а не у сільраді підписи ставити! — вирвалася.
— Ти мені на те дурне вінчання розмови не переводь! Я тебе за інше питаю!