Молоко з кров'ю
Шрифт:
— А за інше я перед Богом відповідатиму, а не перед тобою! — двері відчинила і пішла.
Льошка за нею, а біля хвіртки уже директор рокитнянської школи товчеться.
— Олексію батьковичу! А як з книжками? Дасть колгосп на книжки грошей?
— Вам що, у бібліотеці книжок не вистачає? — гримнув.
— Не вистачає! Як не вірите — самі перевірте. — І дає Льошці папірця. — Ось список необхідної літератури.
Того ж дня Льошка зателефонував до рокитнянської бібліотеки і, чисто як колись Поперек, сказав бібліотекарці
— Тетяно? Щоби на місці була! Йду до тебе з перевіркою.
У порожній бібліотеці зависла курява, наче Тетянка спеціально поперекладала книжки і ті обурилися, що потурбували їх дарма, зашаруділи сторінками, здійняли пилюку.
— Оце, виходить, твоє господарство, — обдивився Льошка.
За всі роки свого рокитнянського життя він жодного разу тут не був. А нащо? Додому газети виписував — «Правду», «Радянський спорт». І журнал — «Тваринництво». Бухгалтерка як до родичів у Молдавію моталася, так обов'язково звідти книжки привозила. Вже ціла книжкова шафа у новій хан заповнена, тільки читати нема коли. Нічого… Юркові будуть Марк Твен із Достоєвським.
— Оце, виходить, твоє господарство, — повторив і поклав перед бібліотекаркою на стіл папірець з переліком літератури, необхідної для школи.
— Ану, глянь, Тетяно! — наказав. — Є такі книжки?
Тетянка пробігла очима список.
— І заглядати не буду, так знаю. Нема, — відповіла.
— А що тоді тут є? — роздратувався. — Дивлюся, людей повно… Всі аж рвуться книжки читати.
— Та чого… Заходять іноді.
— І що читають? — Для годиться спитав, бо уже все з'ясував і зрозумів — доведеться з колгоспної каси дітям на книжки грошики виймати.
Тетянка зрозуміла своє — про бібліотеку більше не йтиметься, тож з теплого місця її поки що ніхто не турне. очима у вікно стрільнула — хай би нікого до бібліотеки не принесло.
— Знаєш, голово, — сказала, — а в нас із тобою одна біда на двох.
Льошка на бібліотекарку зверхньо зиркнув, всміхнувся пихато — що ти мелеш, жінко?! Яка у голови з бібліотекаркою спільна біда може бути?
— То, може, вирішиш її за нас обох?! — навіть не поцікавився, про що мова. І вже до дверей, геть з пилюки бібліотечної.
— Стьопка мій… Німець. До твоєї Маруськи бігає, — встигла випалити.
Льошка як взявся за дверну ручку, так і закляк біля неї. До бібліотекарки обернувся, та думала — от зараз голова гнівом зійде, усе чисто в неї розпитає і таку карусель румунці з німцем влаштує, що все Рокитне здивується.
Льошка обернувся та як розрегочеться.
— Німець?! До моєї Марусі?! Та ти забери у Стьопки окуляри, на носа свого горбатого начепи і роздивися свого німця! На нього і баба Чудиха не гляне, не те що моя Маруся. Оце тільки тебе чорт поплутав. Теж мені! Знайшла Казанову в Рокитному!
— Щоб я здохла! — відчайдушно вигукнула ображена Тетянка.
— Та живи… — відповів, на Тетянку зневажливо глянув. — Тобі б діло якесь, а то німець твій і
І пішов. Тетянка почервоніла од гніву, за головою на поріг бібліотеки вискочила.
— Під бузок біля двору глянь.
— А що там? — Льошку вже не смішили Тетянчині вигадки — дратували якого біса причепилася?
— «Пегаси» одні. От ти, голово, що куриш?
— «Родопи».
— А німець — тільки «Пегаси». Ти піди, піди! Глянь під той кущ! І цукерки їй носить. «Кара-кум»! Платить, виходить, за те, що дозволяє…
— Ану цить! — гримнув Льошка. — Стули писок, жінко! Ще раз почую… — убив її поглядом. — Сама побачиш…
Увесь день Льошка підганяв час. Нараду з тваринниками закінчив, на годинник глянув — рано. З бухгалтером три години баланс зводив, на годинник глянув — рано. З директором рокитнянської школи перелік літератури трохи скорегував у бік зменшення, на годинник глянув — рано. Ще рано!
Під вечір зайшов у сільпо.
— Галино, дай ліхтарика! Завтра гроші принесу, бо сьогодні не взяв із собою.
Продавщиця знайшла ліхтарика, хоч на прилавку не було, дві батарейки.
— Нащо тобі ліхтарик, голово? Заблукати боїшся?
— Тобі яке діло?! — гаркнув і пішов до контори — рано ще, рано.
Засидівся, аж заснув. Прокинувся, на годинник глянув — друга ночі. «Аби не пізно!» — подумав.
На вулиці мело. Перед конторою поряд із сільпо перелякано блимала одна на все Рокитне лампочка у вуличному ліхтарі. Льошка щільніше закутався у довгу дублянку і пішов до старої Орисиної хати. «Бути не може! Не може!» — плигали думки.
Суцільна темрява вулицею не гуляла — з хат линуло м'яке світло, кидало на подвір'я мерехтливі відблиски, наче запевняло глуху ніч, що немає їй ходу до теплих людських осель, де вона нікого не заморозить холодом, не залишить самотнім і нещасним, бо кожний, хто лютої зимової ночі постукає у розігріту вугіллям чи дровами хату, обов'язково знайде у ній і для себе життєдайне тепло. Хоча б до ранку.
Льошка місив сніг, аж доки не зупинився біля великого, як дерево, бузкового куща — голого, темного, ніби нічне царство, тремтячого, та не слабкого. Глянув на вікна старої Орисиної хати — онде Маруся ходить, над шкіряним диваном схилилася, сплячого Юрка по голівці погладила, присіла поруч…
Головою мотнув — отака родина у голови у вікно за дружиною та малим підглядає. Та нічого… Він це діло швидко владнає. Він онде — цілому колгоспу раду дає. Тільки хотів ліхтарика з кишені дістати, аж під кущем хтось — шерх-шерх. Льошка обернувся і ледь не поперхнувся морозним повітрям.
— Німець?! А що ти тут робиш?
— Курю…
Стьопка дістав з кишені «Пегаса», неквапливо постукав цигаркою по пачці, чиркнув сірником.
Льошка підозріло примружив око.
— Отут? Серед ночі? Куриш?