Молоко з кров'ю
Шрифт:
— Добре. Зроблю собі кабінет у малій кімнатці де Орися жила, — каже. — Головне, що тепер ми, Марусю, точно не розлучатимемося.
Тільки ложку до рота, Юрко до кухні на одній нозі скаче.
— Мамо! Мамо! Диво!
— Яке диво? — розсміялася Маруся.
Юрко підскочив, зупинився і простягає Марусі «Кара-кум».
— Дивись, дивись! На підвіконня знадвору хтось цукерку поклав!
Льошці очі кров’ю залило бібліотекарка язиката у тій крові бреше: «І цукерки
У кухні тихо стало, мов невидимий могутній диригент обережним жестом наказав — помріть усі, хто лиш пискне. Льошка спробував підвести на Марусю очі — не зміг. Вії чавунні, з десяток скіпок у серце штрикають.
— Так ти вікно відчиняв? — наче крізь вату чує Марусин голос. — От бешкетник, їй-богу! Застудишся…
— Мамо, я подумав, що це ти поклала! Як завжди! — з такої ж далечині чує Льошка впертий голос сина. — А ти ж надвір не ходила. Так? Ти з татком у кухні була, а я у кімнаті. Не було цукерки, а потім… з'явилася. Правда, диво?
— Ой, синочку! Мабуть, то вже дівчатка до тебе заграють…..Цукерки тобі носять, — чує Льошка тихий Марусин сміх.
— Ну й дурні! — розсердився Юрко і знову побіг до кімнати.
У кухні вже не тихо, німо стало. Сидить Льошка над борщем уже холодним, наче його самого хто заморозив.
— Їж, Льошо… Холодне, — чує знову наче здалеку.
— Ти… скажи… чого… Чого тобі треба, Марусю? — відповідає, наче ото платівку на сорок п'ять обертів хтось на тридцять три поставив і тягнуться дурні слова, як мед, липнуть до всього, чіпляються за горлянку, не хочуть з рота вилазити. І очі важкі — підвести ніяк не може.
— Геть усе маю, — Маруся каже. — Пожити б ще…
— Та поживемо, — відповідає, з-за столу важко підвівся. — Чого ж не пожити? Й сорока ще немає… — замовк. — …І вінчатися уже не хочеш?
— Не хочу.
— А що так?
— Люди вінчаються, щоб на землі і небесах не розлучатися, а ти…
— Що? Не підходжу?
— Та, мабуть, не пустять комуністів на небеса. Мабуть, інша для них скринька у Бога.
— А ти, виходить, прямо в рай?
— Навряд.
— А ти старайся, Марусю, старайся… Може, твій Бог твої старання оцінить…
І пішов з кухні. Маруся так біля столу й залишилася. Борщ холодний неторканий у каструлю вилила, намисто перевірила — на місці. Зітхнула.
— Що мені старатися, — прошепотіла.
З коридору — грюкіт. Вийшла. Льошка Юрка вдягнув. шарфиком шию загортає.
— І куди це ви поночі?
— Баба Ганя дуже просила Юрка до себе, — Льошка їй. І в очі не дивиться.
— Чекайте! — крутнулася. — Бабі Гані гостинців зберу.
—
— Є у неї все. Геть усе є, як ото в тебе, — процідив Льошка і розчахнув двері у морозну ніч.
Як вів сина через двір до хвіртки, під вікно зиркнув.
— Ого! Дивись, синку! Та дівка, що цукерку принесла, мабуть, чоботи сорок другого розміру взуває!
— Мабуть, Лариска Барбулячка, — серйозно відповів Юрко. — У школі весь час смикає мене за рукави.
Баба Ганя Юркові зраділа безмежно, хоч і не телефонувала синові.
— Врешті про матір згадав, — пробурчала. Льошка відвів малого до вітальні, покликав матір у кухню і сказав:
— Пояснюю ситуацію. Я завтра зранку до району їду. Днів на три-чотири Малий у тебе буде.
— А Маруся?
— Захворіла.
— Господи!
— Та не «Господи»! Ти, мамо, уважно мене слухай. Щоби до Марусі не ходила. І не дзвонила.
— Господи! Що сталося?
— Нічого не сталося. Час я їй дав — три дні. Думатиме.
— А якщо їй зле стане? Сам же кажеш — хвора… І — нікого поруч. Якось воно…
— У Марусі, мамо, хвороба особлива. На здоров'ї ніяк не позначається. Навпаки.
— Господи! — зовсім перелякалася баба Ганя. — Та що там у вас?!
— У нас, мамо, — все клас! Ти в наші справи не лізь. Дали тобі малого — доглядай. А як не подобається, з собою візьму. У відрядження.
— Хіба це діло, хлопця по чужих кутках тягати? Добре їдь. Не ходитиму. Не дзвонитиму. — Задумалася. — А як Юрко зателефонувати схоче? Чи додому збігати?
— Займай його, чим хочеш. Чи збреши, що Маруся зі мною поїхала.
— Та не їздила вона за тобою ніколи.
— Ото ж бо и воно! — аж пополотнів. — А тепер б> де.
Пішов до Юрка попрощатися. Ганя слідом.
— Сину! А як Маруся сама з хати вийде? І буде баба для онука брехухою!
— Не вийде, — завірив, наче цвях вбив.
Юрка підхопив:
— У бабусі кілька днів побудеш, а ми з мамою у район поїдемо. Добре?
— Добре, — відповіло сонне хлоп'я. — Гостинця привезете?
— Аякже!
Льошка залишив сина у матері, вийшов на вулицю — ох і холоднеча. До кісток пробирає, а снігу — все одно мало. Хоч би озимі до весни не померзли.
Стоїть посеред вулиці, не несуть ноги до хати. Він — про озимі, а у голові — Маруся і «Кара-кум» той клятий.
— О! Голово! Добре, що я тебе зустрів, — дід Нечай до нього суне.
Знову набрався? Точно.
— Чого тобі, діду? — Льошка йому. — Йди до хати, бо ще впадеш посеред вулиці й замерзнеш.