Молоко з кров'ю
Шрифт:
— Господи! Та хіба ж так можна?!
Підхопила чоловіка і потягла в хату. Вклала на диван, крутнулася — компрес, трави заварити, «анальгіну» пошукати, йоду, бинтів…
— Потерпи, Стьопочко! — ледь не втрачала свідомість од страху, обробляючи перекисом рани на обличчі німця. — Тільки до ранку потерпи. Вранці попрошу в батька машину і відвезу тебе у район.
— Руку… Руку треба… — просипів німець.
— Що? Що «руку»?
— Гілку яку знайди… До руки прикріпити треба… Зламана…
— Зараз, зараз…
Від ящика
— Як же це… — лізла з язика цікавість, та бібліотекарка схаменулась. Потім усе чисто дізнається. Нікуди німець не дінеться. Хай краще оклигає швидше, бо троє дітей, то справа марудна.
— До батька ранком не біжи, — ледь чутно попросив Стьопка. — Не поїду до району. І тут на ноги стану.
— Добре, добре… — квапливо відповіла. — Може, чаю тобі якогось зігріти? Бо ще застудишся на додаток до всього…
— Все одно… Нічого не хочу, — відповів німець, і Тетянці здалося, що з набряклого ока потекла червона, мов кров, сльоза.
Бібліотекарці враз настрій змінився. Оце, виходить, вона навколо нього крутиться, а він — «Нічого не хочу!» Бидло невдячне! Мало йому голова відвісив! Тетянка манірно склала руки на животі й уже зовсім без співчуття запитала:
— А окуляри де дів? Нічого ж не бачиш, як той кріт! Де окуляри? Кажи, де загубив, — піду пошукаю…
— Все одно… — відповів німець і заплющив очі.
Тетянка насупилася ще більше і глянула на годинник — треба ж знати, скільки часу вона витратила на дурні очікування, а могла б поспати. На годиннику — п'ята ранку. У цей час рокитнянський голова вже стукав у двері Сьоми Григор'єва.
— Сказала, що не відчинятиму бібліотеку, так воно й обернулося, — пробурмотіла бібліотекарка сама собі. — Не піду на роботу. У мене поважна причина — чоловік захворів, — потягнулася, позіхнула. — П'ятниця взагалі — день спокійний.
Прилягти хотіла, та спершу накрила німця ковдрою по самі вуха — щоби не лякав вранці дітей своєю синьо-червоною пикою. Турботлива жіночка.
Ту п'ятницю Рокитне запам'ятає надовго. Потім баби за годинником будуть звіряти перебіг надзвичайних подій, щоб віднайти хоча б теоретичну можливість тим подіям запобігти.
А почалося все зранку. Зі сміху. Знаменитому хряку Тараса Петровича, здоровенному кабанюрі з такими іклами, які й диким свиням уві сні б не примарилися, мабуть, остогидли хронічні екскурсії до його загородки, бо рівно о шостій ранку він легко пробив дерев'яну стінку сараю, де у кутку й були його хороми, і чкурнув світ за очі та так оперативно, що на ту хвилину, коли Тарас Петрович закінчив чистити зуби розсолом і вийшов на двір, щоби оцінити метеорологічні перспективи дня, хряків слід уже й свіжим снігом припав. Може, Тарас Петрович не звернув би уваги на ті сліди, бо зранку голова важка — не до слідопитства, та хряк, трясця матері, прориваючись на волю, проломив ще й стінку курника, і перше, що побачив
— От тобі і «добрий вечір»! — сказав Тарас Петрович, бо раптом захотів промочити і орлянку.
За годину вже вся вулиця реготала, спостерігаючи за розхристаним Тарасом Петровичем з батогом в одній руці й палицею в другій і манірною вчителькою Ніною Іванівною, які на пару заглядали на всі рокитнянські подвір'я у пошуках хряка.
— Ех, пропали екскурсії! — сміялися.
— Смійтеся! Смійтеся! — бідкався Тарас Петрович. — Ви мого хряка не знаєте… Він, оце, куди втрапить, так геть усе розтрощить! Буде вам сміх, чукчі ви безсердечні.
Сусіди посміялися та взялися допомагати Петровичу хряка шукати, бо — його правда: на одному дворі хазяї побачили паркан повалений, на другому — город весь свинячим рилом перекопаний, на третьому — корито з комбікормом під навісом перекинуте: усе потоптане, пожмакане, замість бути з'їденим.
— От свиня! — розсердилися.
Спочатку спробували за наукою діяти. Усе по кабанячих слідах ішли, та у хряка виявився такий дивний і незрозумілий маршрут, що слідопитам довелося довго кружляти на одному місці, тричі повертатися до перекинутого корита, товктися вслід за хряком по рокитнянських городах, а це уже геть погано.
— Люди, та ви подуріли! — обурилася бухгалтерка, спостерігаючи, як група хрякових ловців витоптує її город. — Хряк на копійку знищив, а ви прийшли на рубель потоптали?
— Та йди ти… — вибачився, як міг, Тарас Петрович.
Зібрав помічників на вулиці біля свого двору. Налив усім по стограм для підняття духу. Дід Нечай випив і сказав:
— Я знаю, як діяти!
— Кажи! — наказав Тарас Петрович.
— Треба нам… ще по одній! — дід Нечай йому.
— Тьху ти! — роздратувався Тарас Петрович і налив.
— Ти, Тарасе, не психуй! Ти послухай розумну людину. Треба… — дід Нечай непевним жестом окреслив коло своєї свідомості. —…У голову хрякову проникнути!
— Що?!
— «Що» та «що»! — тупнув валянком дід Нечай. — У хрякову голову! А ти як думав? Треба зрозуміти його тактику… Які підступні плани у тієї тварюки? Як вона діяти замислила? Оце як зрозуміємо хрякові помисли, так і зловимо його.
Тараса Петровича так розлютило дідове базікання, що він аж пляшку відклав і руки звільнив, бо збирався пояснити дідові пустопорожність його планів не тільки словами. Тільки підніс угору кулак і стряснув ним над головою для більшого враження, як від Нечаєвої хати заволала Нечаїха.
— Ой-йой! Ой, люди! Рятуйте…
Тарас Петрович був подумав, що стара Нечаїха за діда перелякалася, і крикнув:
— Та ви що, бабо, з глузду з’їхали?!
— Рятуйте! — кричала Нечаїха і показувала кудись за свою хату. — Хряк! Хряк!