Молоко з кров'ю
Шрифт:
— А чого двері не зачиняєш? Дуже смілива стала?
Ларочка побачила Юркового татка і заплакала ще дужче.
Тетянка перелякалася. Ще хвилину тому думала, що вже неможливо налякати її сильніше — у душі оселився суцільний жах і зайвий привід вже не міг додати до нього нічого більш моторошного, ніж усе, що сталося цієї п'ятниці. Та Льошка зайшов — і Тетянка зрозуміла: немає у жахів межі. Немає, бо перед очима попливли темні кола, заплигали яскраві червоні кульки і вона б упала, та Лароччине схлипування нагадало, що, крім власних,
— Ми… прости… Не винуваті, — ледь вимовила, а перед очима — Юрко усміхнений.
Льошка з подивом зиркнув на Тетянку:
— Не думав, що ти так по німцю побиватимешся… — І глухо: — Оце в області був… Намагався з’ясувати, за що твого чоловіка заарештували… Поки у лікарні буде… Психіатричній… Вилікують та аналізи візьмуть… Чи божевільний він у тебе, чи просто повна сволота… А ти… пам'ятай! Мовчатимеш — господарство допоможе тобі дітей на ноги поставити. А будеш язиком, мов помелом… І тижня в Рокитному не проживеш. Підеш вслід за чоловіком. Як співучасниця…
— Яка співучасниця? — Тетянка і про Юрка забула, і про хвору Ларку.
— А побачиш! — завірив голова і вийшов з хати.
Рокитнянці, як не намагалися, виявилися не готовими до появи Льошки, бо ніхто не знав, як сказати голові про страшну смерть сина. Більше того, з четвертої години дня і аж до цієї миті клубок жахливих подій все розростався, і рокитнянці геть розгубилися, кидаючись від скаженої Марусі, що боса побігла до ставка поночі, до Тараса Петровича, який замкнувся у хаті і трощив там усе підряд, а потім до баби Гані, яка без свідомості лежала у старій Орисиній хаті.
Баба Ганя спочатку старій Нечаїсі не повірила. Скаженими очима її зміряла:
— Що, бабо, забули, як я старій Чудисі усі патли вискубала? Й собі хочете?!
Та люди, що товклися біля Нечаїхи, скорботно відводили очі… Ганя розштовхала їх легко, мов іграшкових солдатиків, і, всупереч наказам сина, побігла до Орисиної хати. Рокитнянці — за нею, бо страшно їм стало Ганю саму лишати.
Баба Ганя не розуміла, що робить, навіщо… Увірвалася у хату, а там — усе шкереберть. По кімнатах…
У кухню… Під комірчиною зачиненою — банки-склянки валяються. Двері на себе смикнула, відчинила — а в комірчині Маруся. Гола. Побита. Майже непритомна.
Баба Ганя Марусю за плечі вхопила, з комірчини витягла…
— Де Юрко? Юрко де? — кричала до Марусі так відчайдушно, що баби злякалися — ще одна перекинеться!
За Ганею у кухню вскочили — Ганя вже кричати перестала. Валялася на підлозі чудернацьким мішком, майже не дихала, та баби спершу й не помітили того, бо поруч із нею на підлозі сиділа гола Маруся, все тіло від синців аж чорне, здивовано зводила брови, наче не могла зрозуміти, де вона і що з нею, і непевно обмацувала підлогу навколо себе. Баби аж задихнулися — та що ж тут сталося?!
Маруся озирнулася, наштовхнулася поглядом на недвижну Ганю, піднесла тремтячу руку до грудей, наче там повинно було
— А Юрко де?
Баби заплакали. Одна до Гані кинулася, інші Марусю підхопили, якісь лахи на неї — нічну сорочку, кофтину — накинули, у кімнату до дивана повели.
— Ти заспокойся… Заспокойся, Марусю. Прийди до тями, а вже потім…
Маруся насторожилася. На бабів — очима скаженими.
— А чого це Ганя у моїй хаті валяється? Мала ж за Юрком глядіти…
Баби заплакали ще дужче.
— Втопився… Юрко… На ставку…
Маруся здригнулася. Затулила вуха долонями, голову — у коліна, і звідти, від колін, на бабів — зирк.
— А де Юрко? — запитала.
— Марусю… — баби почорніли. Ото підійти б до неї ближче… Обійняти…
— А де Юрко? — з дивана підвелася — страшна, чорна, нічна сорочина на ній теліпається, кофтину вовняну на грудях застібає. — На ставку?
— На ставку, люба… — понахиляли голову долу.
— Добре, добре… — затряслася і чкурнула з хати. За руку ніхто вхопити не встиг. Та й не наважився. Бігли слідом, з кожухами, ковдрами та чоботами, ревли, як корови, і безпорадно хапали ротами холодне зимове повітря.
А в кухні прийшла до тями баба Ганя. Билася головою об підлогу і кричала:
— Забери мене, Господи! Мене карай! Я у всьому винувата! Я одна…
Під вечір п'ятниці винуватими у смерті Юрка вважали себе і Тарас Петрович, бо влаштував на хряка полювання, і дід Нечай, бо «Запорожець» йому світ затулив, і рокитнянські вчителі, бо не заборонили дітям до ставка бігти, і Тетянка, бо навіть хотіла, щоби Ларка повернулася додому якомога пізніше і не бачила побитого батька, і сама руда Ларка, яку понесло на лід до хряка, і Нечаїха, яка порадила вдарити хряка батогом, після чого той і дременув у степ, а звідти на ставок, і Серьога Ровер, бо не зміг вчасно до дітей по тонкому льоду дістатися…
Рокитнянці метушилися на всіх гарячих точках, які виникли цієї п'ятниці у селі, та чекали повернення голови і, між іншим, ламали голови над ще однією незрозумілою і страшною новиною. Спочатку Ніна Іванівна, яка допомогла Тетянці розтерти обморожену Ларочку і напоїти її трав'яними відварами, вийшла до рокитнянців із геть незвичайною звісткою:
— Степана заарештували і повезли у місто. А більше нічого не знаю, — ледь вимовила, і рокитнянці тільки тепер зметикували: а й то — не видно німця.
Потім знайшли побиту та скривджену жінку голови.
— Мабуть, німець Марусю скривдив, за це його арештували! — сказав хтось.
— Та де! — не повірили інші. — Як би міліція дізналася, що німець до Марусі вломився?
— Мабуть, вона побачила, як німець іде до хати. Зі злими намірами. Перелякалася, зателефонувала в район. Він її побив, у комірчині замкнув, мабуть, щось украв у голови, покидьок, і тільки хотів дати драпака, а тут — міліція: стій, голубе!