Молоко з кров'ю
Шрифт:
Маруся рукою голих грудей торкнулася.
— Де моє намисто? — І в очі йому заглядає.
Льошка аж почервонів од гніву. Та втримався.
— Ти мене чула, жінко?
Очі опустила.
— Ти у смерті Юрковій винуватий, — мовила те, чого Льошка так боявся від неї почути.
— Он як? — з гонором, бо одне діло, коли ти себе сам картаєш, а інше — коли тобі це в очі кажуть. — І чого ж це?
— Намисто забрав… — простогнала. — Хлопець іще до свого народження наказав мені — не знімай, мамо, намиста,
— А чого ж не розповіла про свій сон?
— А ти б повірив? — та до нього. — Де намисто моє?
— Не знаю! — підхопився. — То як? Поїдеш зі мною?
— А німця де дів? — питає.
Всміхнувся хижо.
— У божевільні твій німець. Пігулками блює… І до кінця життя блюватиме! — Вже несила стриматися. — То як? Їдеш?
Заклякла. В одну точку дивиться.
— Ну… Як знаєш… Сам поїду… Облаштуюся… Працювати почну, а потім по тебе приїду… — глянув на Марусю і зрозумів — навіки прощаються.
Навесні вісімдесят другого Льошка насправді виїхав. Перед тим продав нову хату з газом і стару бабину Ганину. Якусь копійчину Марусі залишив, та більшу частину із собою прихопив. У Рокитне повернувся голодний Поперек, німцева Тетянка повеселішала, а Маруся вирішила викорчувати бузковий кущ, бо вже другий рік той сохнув та сохнув. Копнула під коріння, лопата наштовхнулася на щось тверде. Маруся присіла під кущем і побачила важке коралове намисто.
— Стьопо… — мовила гірко.
З того дня — підмінили жінку. Сміятися на всю вулицю не стала, але кожен із рокитнянців відзначив, як завзято почала поратися Маруся на занехаяному подвір'ї, як часто поливає сухий бузковий кущ і вже не ліпить чорних хрестів з червоними кульками на будь-яке плаття, яке шиє для рокитнянських бабів.
— Врешті очухалася, — казала без осуду стара Нечаїха. — Тільки чого це вона за чоловіком не поїхала?
Нового-старого голову Поперека теж це цікавило. Та й дисциплінована підстилка Тетянка на вушко нашіптувала, що це Маруся свого часу на них листи у район писала.
Одного вечора Поперек увалився до Марусиної хати, всівся, як хазяїн, і наказав:
— Давай! Пригости голову!
— Йдіть собі, — відповіла Маруся і лише міцніше притисла намисто до грудей.
Поперек зміряв Марусю поглядом — смачна, як цукерка!
— Чого викобелюєшся? Лягай! Хочу з тобою аморальні стосунки завести! Ти ж не будеш на себе у район писати?
— У район не буду, — відповіла Маруся. — Чоловікові подзвоню. Він тепер у мене великий начальник в області. Приїде — нараз порядки наведе.
Поперек злякався і здивувався водночас.
— Так він із тобою не розлучився?
— Чого б це? — спекла його чорними очима. І повторила: — Йдіть собі.
Пробували й інші рокитнянські чоловіки до Марусі женихатися, та вона лише всміхалася презирливо і знай лякала потенційних кавалерів Льошкою, що як дізнається,
Отак і до дев'яностого першого дожили.
Юркові вісімнадцять виповнилося б. А виповнилося Ларці. Гайнула після школи до міста на навчання, перед тим побожилася матері, що нізащо у село не повернеться, у місті нашвидкуруч вискочила заміж за однокурсника і напередодні тих серпневих днів, які залишили від Радянського Союзу самі спогади, народила рудого, як німець, симпатичного хлопця і назвала його Степаном.
У пологовому будинку Ларка опинилася в одній палаті з симпатичною, хоча й трохи манірною Оленою, жіночкою років тридцяти із хвостиком, яка оце тільки тепер надумала народити, тому їй зробили кесарів розтин, щоб витягти недоношену дівчинку.
— Чого ж так довго збиралися? — спитала скора на язик Ларка, коли немовлят після годування забрали і аж до наступного годування можна було язиками плескати.
— Гідного чоловіка чекала! — гордовито відповіла Олена.
— І що? Дочекалися? — допитувалася Ларка.
— От сьогодні прийде, сама побачиш! — сердито відказала Олена.
— Куди прийде? — розсміялася Ларка. — У пологовий будинок? Сюди і миша не пролізе.
— Миша, може, і не пролізе, а мій чоловік всюди пройде!
— Верхолаз? — спробувала з'ясувати професію Олениною чоловіка Ларка.
— Начальник! — відповіла Олена гордо.
За п'ять хвилин до палати без стуку ввійшов поважний сивий, хоч і не старий чоловік під п'ятдесят із пишним букетом, і, перш ніж Оленка встигла простягнути до нього руки, Ларка витріщила очі й закричала:
— Ой! Дядьку Олексію! Це ви?!
Льошка знітився, розгублено подивився на Ларку.
— Та я Ларка! Степана Барбуляка донька! — закричала та ще голосніше. — А ви он який стали! І не впізнати… А тітка Маруся… — затараторила, — одна-однісінька. Мама писала, щодо неї усі рокитнянські дядьки загравали, а вона… — зупинилася, розгубилася, — а вона, мабуть, на вас чекає…
І звідки тій Ларці знати, що ще рік тому Маруся отримала листа з повідомленням, що їх шлюб з Льошкою розірваний з ініціативи чоловіка. Звідки?
Льошка нервово озирнувся і сказав розгубленій Олені.
— Люба, тобі, мабуть, буде краще в окремій палаті… Я зараз накажу… — До дверей крок ступив.
— Дядьку Олексію! — вже йому в спину крикнула Ларка. — А ви про батька мого нічого не знаєте? Мама казала, що оце тільки ви й змогли б допомогти…
— Ні, не знаю, — відповів Льошка і як ужалений вискочив з палати.