Москва Ординська. Книга друга
Шрифт:
Як бачимо, місто «Алексин» московита самі посоромились приєднувати до Московського князівства, скажімо, як Серпухов. чи Торусу «в XIV веке», чи «в 1462 году».
Отож і «Алексин» належав до знаменитих «35 городов во главе с Одоевом».
19. «Кашира, город в Московской обл. РСФСР. Расположен на высоком правом берегу р. Оки… Основан в 14 в….» [2, т. 11, с. 556].
Московська історична наука посоромилась згадати, що й Кашира належала до «35 городов», переданих Менглі–Гіреєм до Московії.
Але ми пам’ятаємо, що князь Каширський зі своїм військом в кінці 1482 року, після погрому Києва, прийшов на його захист та відбудову. Тому татарський Каширський князь, разом зі своїм уділом, міг бути приєднаним до Московії
Ми визначили міста з північного заходу, заходу та південного заходу, які розташовані неподалік Москви і, за свідченням російської історичної науки, тільки після 1485 року були приєднані до Московського князівства. Ось їх перелік (з півночі на південь): Клин, Волоколамськ, Можайськ, Верея, Малоярославец Алексин, Кашира. Таким чином ці міста — князівські уділи відтинали Московське князівство від тієї «таємничої Мещери», про яку у своєму листі до Московського князя Василя III писав Кримський хан, та вимагав їх повернути назад. Вся та земля, разом із переліченими уділами, була завойована 1238 року ханом Батиєм і називалась татарами Мещерою, а князі — Мещерськими.
Отож, уже не посилаючись на московські так звані історичні джерела, а спираючись на звичайну людську логіку, додамо ще декілька міст, які, напевне, належали до списку «35–ти на чолі з Одоєвом».
«20. Калуга;
21. Венев;
22. Волхов;
23. Плавск;
24. Ржев;
25. Великие Луки;
26. Серпухов;
27. Таруса;
28. Юхнов» та інші.
Читачі можуть подумати та додати ще кілька міст.
Звернімо також увагу на деякі прізвища Мещерських, Ширинських князів. Зрозуміло, що князі, які виконали наказ кримського хана та рішення роду Ширинів, мали свої улуси в Мещері, і перейшли на бік Московського князя Івана III (Якуба), не могли бути слов’янськими. Вони були з тюркського роду Ширинів, чи зі споріднених родів. А ось їхні прізвища, що дійшли до нас: князі Мстиславські, князі Старицькі, князі Одоєвські, князі Холмські, князі Микулинські, князі Мосальські, князі Козельські, князі Новосільські, князі Карачевські, князі Можайські, князі В’яземські, князі Верейські, князі Каширські, князі Калузькі, князі Веневські, князі Ржевські, князі Серпуховські, князі Плавські, князі Волховські тощо.
А ще ж були: Зубови, Зубатови, Зубцови, Микуліни, Кашини, Козлови, Мосалови, Караченцеви, Алексини, Болохови, Юхнови, Лукіни тощо.
Можна додати до цього списку ще не один десяток подібних прізвищ. Розкриймо «Родословную книгу князей и дворян российских и выезжих» та переконаймось.
Шкода тільки, що російська історична наука прагне переконати усіх, що ці татарські роди належать чи до Рюриковичів, чи до слов’ян, чи до європейських. Ті роди — прямі нащадки Чингісидів. І соромитись цього нема чого.
2
Треба зазначити, що взаємовідносини між Московією та Кримом за перших років князювання Василя III, у порівнянні з часами Івана III, не змінилися. Та й не могли змінитись, бо на них головний вплив мали старі домовленості та договори, а особливо — Шертні (Клятвенні) грамоти, які давав Іван III «за себя, за детей да за онуков своих». Такі ж Шертні грамоти змушений був підписувати й Василь III.
Але Василь III за поведінкою і вчинками був іншою людиною, якщо порівнювати його з батьком, і головною причиною цієї відмінності було їхнє виховання й оточення. Якщо Іван III (Якуб) народився і виховувався у стовідсотковому татарському оточенні, бо батько Улу–Мухаммед був Великим ханом Золотої Орди, а його син Якуб народився десь 1430–1432 року, та потрапив до Московії уже в юнацькому віці, то Василь III народився в Москві, а народила його жінка європейського виховання Софія Палеолог. Яка, за свідченням російських істориків, мала неабиякий вплив на свого чоловіка Івана III, і на політику Московської держави.
Для того, щоб краще зрозуміти взаємовідносини між Великим Литовсько–Руським князівством, Кримським ханством і Великим Московським князівством, автор пропонує деталізувати той період та пильніше придивитись до нього.
Після смерті Івана III, великий князівський престол посів його син від другої дружини — Василь III. Хоча першим заповітом Івана III московський трон передавався його онукові — Дмитрію (спадкоємець по лінії старшого сина Івана від тверської княжни). Та ще Іван III заточив онука до в’язниці, де той і помер у 1509 році, уже за часів князювання Василя. Ці вчинки та рішення князя Івана III теж приписують впливові Софії на чоловіка.
Прийшовши до влади, Василь III продовжив тиск на Велике Литовсько–Руське князівство, забираючи від нього згідно з ярликом Кримського хана решту уділів «35 городов во главе с Одоевым».
Та Казанський цар, скоріше, за вказівкою Кримського хана, відмовився допомагати Московському князеві у війні на заході. Причина такого рішення Кримського хана — відсутність Шертної грамоти з боку Московського князя Василя III. Зазвичай Шертна грамота писалася в Криму ханом, де він диктував свої вимоги: потім її відсилали з довіреними особами до Москви на підпис князеві; підписана Московським князем Шертна грамота привозилася Кримському ханові; він тільки тоді її підписував, ставив свою родову тамгу (печатку), залишав собі один примірник, а другий — відсилав до Москви. Як правило, ця процедура тяглася рік — два.
«Зная великую пользу союза (це неправда, бо мова йде про васальну залежність Москви. — В. Б.) Менгли–Гирея, Василий нетерпеливо желал возобновить его; уведомил хана о кончине родителя и… (просив. — В. Б.) от него новой Шертной… грамоты. Менгли–Гирей прислал ее с двумя своими Вельможами…» [18, т. VII, с. 8].
Одразу після підписання Василем III Шертної грамоти Кримському ханові, закінчились чвари між Казанню та Москвою.
«…Убежденный Менгли–Гиреем… Магмет–Аминь (Казанский цар. — В. Б.) исполнил его волю; новою клятвенною грамотою обязался быть ему (Василию III. — В. Б.) другом…» [18, т. VII, с. 10].
Після смерті Улу Мухаммеда (1462 рік) між Москвою і Казанню постійно точилася боротьба за родову першість. Ось чому кримські хани, як і московські князі, завжди намагалися тримати на Казанському царському престолі свою людину: і ті й інші мали на те право — московити, як на батьківський спадок, а кримські хани, як спадкоємні царі Золотої Орди.
На перше десятиліття XVI століття припадає зрада татарського роду Глинських Великому Литовсько–Руському князю. Під тиском хана Менглі–Гірея Глинські перейшли зі своїм військом та частиною своїх земель до Московського князя. У ці ж роки і Кримський хан наніс жорстокого удару по володіннях Литви.
Спільні дії Москви і Криму призвели до підписання Великим Литовсько–Руським князівством угоди, за якою до Московії відійшли землі згідно з ярликом хана Менглі–Гірея: «35 городов во главе с Одоевым» і «те писанные города, что к нам (Криму. — В. Б.) тянут: Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ…».
Звичайно, головним аргументом, який вплинув на рішення BKЛ піти на передачу земель до Московії, стало рішення Кримського хана та старійшин кримських татарських родів. Хоча у Великому Литовсько–Руському князівстві добре знали і про тиск Стамбула на Крим.