Москва Ординська. Книга друга
Шрифт:
«Отдаление мешает мне помогать Азову и Казани. Заключите союз с Ханом Крымским. Я велел ему отпустить всех Астраханских жителей в их отечество, мною восстановляемое. Немедленно пришлю туда и Царя; дам Главу и Казани из рода Гиреев; а до того времени будьте ее защитниками» [18, т. VIII, с. 203].
Тому Кримський хан Давлет–Гірей навесні 1552 року, разом із турецькими яничарами рушив військовим походом на Москву, аби упокорити нового московського князя. Та дійшов тільки до Тули, а далі похід на Москву зупинився.
Не будемо переповідати події за описом московитів. Вони повністю перекручені та спотворені. А головне, подані таким чином,
Що ж відбулося насправді?
Московський князь Іван IV, перебуваючи 21 червня 1552 року в Коломні, отримав від тульського воєводи такого листа: «Хан здесь… — имеет много пушек и Янычар Султанских» [18, т. VIII, с. 206].
А було от що.
«Хан отложил приступ (на Тулу. — В. Б.) до следующего утра, а ночью удалился» [18, т. VIII, с. 206].
Московський князь Іван IV повернувся з Кашири до Коло мни, де був до 3 липня, а далі зі своїм військом рушив на Казань. В кінці літа пішов на Казань, аби восени, під дощами, штурмувати її. Що ж спонукало до такого рішення?
За описом подій складається така картина. Вирушаючи на Москву, Давлет–Гірей з турками хотіли покарати Івана IV за посягання на казанський царський трон, та під Тулою отримали звістку, що Іван III відкликав з Казані свого сателіта Шах–Алі, тоді як казанські татарські роди закликали на царський престол ногайського царевича Едігера. Едігер прибув до Казані, де його проголосилиКазанським царем.
Отож Кримським ханом і представником турецького султана було прийнято рішення покарати Казанське і Астраханське царства (Едійгер походив з Астрахані) і передати їх під владу Московського князя. З 22 червня до 3 липня проходили переговори, під час яких Московський Князь Шертною грамотою зобов’язався після підкорення Казані та Астрахані розпочати воєнні дії на Західному фронті, що він і зробив після завоювання Астрахані у 1556 році.
Саме про такий перебіг подій свідчить той факт, що військо Криму та Туреччини влітку 1552 року не пішло з Тули на Москву, а головне, не надало допомоги Казані. Тобто не виконало вказівки Султана про надання Казані допомоги, і Кримський хан не був за це покараний. Отже, це рішення султана було скасовано.
Крим і Турція в подальші роки могли будь–коли відібрати Казань та Астрахань у Московії, та не вчинили цього. Що свідчить про узгодження їхніх дій з Московією.
Автор детально описав діяльність Івана IV (Грозного) у книзі «Країна Моксель, або Московія». Тому повертатися до цієї теми недоцільно. Звернемось до прихованих тем того періоду, а це 1550–1580 роки XVI століття, коли Московське князівство почало мужніти і вперше офіційно проголосило себе царством. Тобто Іван IV (Грозний) посягнув на святая святих Золотої Орди — титул Царя. З точки зору Івана IV в цьому не було нічого протизаконного, бо на той час Московія уже поширила свою владу на Казанське, Астраханське та Касимовське ханства, хоча і з певними застереженнями, та поглинула Тверське князівство і майже всю так звану «Західну Мещеру», на яку отримала ярлик від Кримського хана..
Але, згідно з законами Золотої Орди, царями могли називатись тільки правлячі нащадки роду Чингісхана і аж ніяк не улусні хани, хоча вони й належали до Чингісидів. Та, починаючи зі смути в 1362–1380 роках, у Золотій Орді з’явилось багато царів. Особливо після розпаду Золотої Орди кожен Чингісид, який хоч і недовго посідав царський престол, намагався зберегти
Та православні Чингісиди Московського, Тверського (Мещерського), Тотемського та інших православних князівств права називатись царями не мали. Згідно з договором 1271 року між Візантійською імперією та Золотою Ордою царем для усього православного люду Орди був великий хан держави, тобто самої Золотої Орди. Той договір, як пам’ятаємо, благословив сам Константинопольський Патріарх.
Та ще до падіння Візантійської імперії у 1453 році Москва проголосила свого неканонічного митрополита Іону у 1448 році за наказом Улу–Мухаммеда, і таким чином вважала, що вийшла з договору 1271 року.
Уже Іван III (Якуб) посягав на титул царя, але, зустрівши опір, в першу чергу серед Чингісидів — мусульман, припинив
свої домагання. Треба думати, що Іван III посягав на царський титул за наказом батька — Улу–Мухаммеда, бо той зберігав за собою царський титул за правом Великого хана Золотої Орди у 1421–1437 роках.
І, як бачимо, московські нащадки царського роду Улу–Мухаммеда ніколи не забували про свій царський спадок. Про те пам’ятали і Іван III, і Василь III. Не будемо ті події з’ясовувати.
Кримський хан Магмед–Гірей з приводу появи купи нових царів у листі до Василя III в 1515 році написав, застерігаючи: «А се грамота Магмед–Киреева царева… Магмед–Киреево царево слово брату моєму. Василью князю… Ведомо бы было: у тебя мы у брата своего не просити, да у кого мы просити? Братья мои и дети, и уланы, и князи, Мангыт, Шырын, Барын, тем князем сами есмя ново царем ся учинили, а казны нашей куны все есмя им подавали» [34, т. 95, с. 156].
Отож, ні Іван III, ні Василь III, хоча й пам’ятали про своє царське походження, та проголосити себе царями побоялись. Лише Іван IV у 1561 році офіційно оголосив себе Московським царем. Послухаємо історика К. Валішевського:
«В 1514 г. Василий попробовал было именовать себя, с согласия посла Снитпаннера, в договоре с Максимилианом Кесарем. Но в Вене отказались подписывать этот договор… Вместе с некоторыми мелкими германскими княжествами большую огорченность проявили только константинопольские патриархи, возлагавшие вместе со всей восточной православной церковью свои единственныя и последния надежды на Москву. Но Иван (Грозный. — В. Б.) пока и здесь не выступал с заявлением о своем титуле и правах и только в 1561 г. после шумных успехов он решился попытать счастья с этой стороны. Просьба к Патриарху подкреплялась значительными дарами. Патриарх Иоасаф признал Ивана царем и потомком Анны. Он даже предложил московскому государю еще раз совершить торжественное коронование при участии особо назначеннаго для этого случая митрополита. Но это оказалось излишним. Но из 37 подписей, скреплявших грамоту (Константинопольского Патріарха. — В. Б.), присланную из Константинополя в Москву, 35 оказались впоследствие подложными. Православная церковь уклонилась от решитель наго ответа, хотя патриархи Александрийский и Антиохийский спешили признать свершившийся факт, а Иерусалимский пошел даже еще дальше и провозгласил нового царя (Івана IV. — В. Б.) главою христианства. Но масса восточного духовенства отказывалась следовать их примеру» [114, с. 144].