Москва Ординська. Книга друга
Шрифт:
За мирним договором між Москвою та Вільно 1508 року до Московської держави відійшли татарські уділи з «Князьями — Шемякиными, Стародубскими, Трубецкими, Одоевскими, Воротынскими, Перемышльскими, Новосильскими, Белевскими, Масальскими, все их отчины и города» [18, т. VII, с. 16].
Ще недавно більшість із цих князів відбудовували Київ (1482–1484 роки), а з 1508 року, за наказом Кримського хана Менглі–Гірея, стали васалами Московського князя Василя III.
Московська історична наука про цей бік так званого «завоювання» воліла мовчати. Хоча російські історики оприлюднили факт передачі
Отакий черговий анекдот московської історії. Що цікаво, мовчить з цього приводу й українська історична наука. Та повернімося до нашої теми.
Кримські хани у своїх листах постійно запрошували московських князів взяти участь у походах на Астрахань, де отаборились їхні вороги — мангити. Про те писав і М. М. Карамзін:
«Магмет–Гирей… вызвался даже, в залог союза, прислать одного из сыновей на житье в… (Московію. — В. Б.), ежели Великий Князь пошлет сильную рать водою на Астрахань» [18, т. VII, с. 44].
Кримські хани постійно підштовхували Московію до захоплення земель на сході. Та московські владоможці поки що цього не розуміли, освоюючи західні території, які так легко потрапили до рук. Окупувавши, за ярликом хана «35 городов во главе с Одоевом» та Сіверщину, московити розірвали договір з Великим Литовсько–Руським князівством і рушили на завоювання Смоленська, який до того часу ніколи ні до Московії, ні до Золотої Орди не належав.
Московити ярлик на нього від Кримського хана отримати не могли. А саме Смоленськ, мов ніж, розтинав нові московські надбання.
Московське військо двічі підступало під Смоленськ, та було вщент розгромлене. Після того зрадники Глинські запросили із Германії «многих людей искусных в ратном деле, которые приехали в Москву через Ливонию» [18, т. VII, с. 37].
Цього разу московити Смоленськ не брали штурмом, а «начали стрелять по городу из–за Днепра большими и мелкими ядрами, окованными свинцом» [18, т. VII, с. 37].
Глинські та німці–найманці зробили свою справу — Смоленськ упав у 1514 році. Московський лапоть (чобіт) вперше ступив до Смоленська та втриматись там не зміг, бо у 1611 році був відібраний у Московії та приєднаний до Польщі.
Всі ці роки, поки Василь III чітко дотримувався Шертної грамоти, даної Кримському ханові, та вів постійні війни з Великим Литовсько–Руським князівством, Крим і Стамбул підтримували свого васала. Василь III постійно направляв своїх послів до Стамбула і до Криму, де їх радо приймали, і, навіть сам приймав послів від Султана.
У 1510 році дружина хана Менглі–Гірея, знаменита Нурсал тан, відвідала Москву та Казань, де зустрічалася із своїми синами: Летифом, що мешкав при дворі Василя III, та Мухаммед–Еміном, який сидів на Казанському царському престолі з 1487 року. До нього престол займав його брат Алі–Хан. Звернімо увагу — з 1486 року і Касимовським царським престолом володіли родичі Менглі–Гірея:
1. Нур–Дуалет (брат Менглі–Гірея) — 1486–1491 рр.
2. Сатилган (син Нур–Дуалета) — 1491–1506 рр.
3. Джанай (син Нур–Дуалета) — 1506–1512
І тільки після Джаная Касимовський царський стіл посів, скоріше із примусової згоди Кримського хана, представник роду хана Тохтамиша та його сини:
4. Шейх–Ауліар — 1512–1516 рр.
5. Шах–Алі Хан(синАуліара) — 1516–1518 рр.
6. Джан–Алі (синАуліара) — 1519–1532 рр.
Тобто з кінця 1512 року рід Гіреїв втратив касимовський престол, що з подачі московитів відійшов до дружнього їм роду хана Тохтамиша. Звичайно, таке рішення міг прийняти тільки рід Ширинів.
У цьому проявилося виховання Василя III, якого мати для досягнення мети навчила діяти не силою, а хитрістю.
Це саме той випадок, про який писав М. М. Карамзін: «Менее славился воинским счастием, более опасною для врагов хитростию» [18, т. VІІ, с. 8].
Послухаємо про відвідини Москви та Казані царицею Нурсалтан:
«В 1510 году жена Менгли–Гиреева, Нурсултан, приехала в Москву с Царевичем Саипом и с тремя Послами… Целию сего путешествия было свидание Царицы с ее сыновьями, Ле тифом и Магмет–Аминем. Великий князь угощал ее как свою знаменитую приятельницу и через месяц… (вона поїхала. — В. Б.) в Казань, где она жила около года… (у свого сина, Казанського царя. — В. Б.) Магмет–Аминя… Царица Нурсултан при возвращении из Казани жила опять месяцев шесть в Москве, ласкаемая, честимая при дворе…» [18, т. VІІ, с. 31].
Мова у М. М. Карамзіна йде не про відвідини царицею чужих династичних дворів, а відвідини своєї родини в Москві і в Казані, родичі якої шість місяців «ласкали и честили» старійшину роду Улу–Мухаммеда. І в цьому висновку немає ніяких домислів, якщо згадати, що на казанському царському престолі сиділи сини цариці Нурсалтан: спочатку — Алі–Хан, а потім — Мухаммед–Емін. При цьому не забуваймо, що свого часу Казанський улус став спадком старшого сина Улу–Му хаммеда — Махмутека, а Московський — молодшого сина — Якуба (Івана).
Очевидно цариця Нурсалтан була молодшою дочкою останнього царя Золотої Орди — Улу–Мухаммеда. А рід кримських ханів–Гіреїв, як і роди Тохтамиша та Улу–Мухаммеда, походили від Ширинів брата хана Батия — Тука–Тумура, сину якого Уран Тимуру хан Золотої Орди Менгу–Тимур передав землі Криму. Ми про це говорили у першому томі «Москви Ординської», у першому розділі частини п’ятої.
Тобто правлячі династії Криму, Москви та Казані у 1510 році походили із одного давнього ханського роду, і царівна Нурсалтан належала до старійшин роду по жіночій лінії. Тому з такими почестями її приймали і в Москві, і в Казані.
Про узгоджені спільні дії Москви та Криму проти Великого Литовсько–Руського князівства до 1514 року свідчать десятки прикладів. Наведемо тільки один 1512 рік. У тому році навесні Кримський хан Менглі–Гірей завдав потужного удару по Русі Україні з півдня. Послухаємо: «Під Вишнівцем, поблизу Лопушни, очолюване князем (Костянтином Івановичем Острозьким. — В. Б.) 6–тисячне військо погромило учетверо більші сили кримського хана Менглі–Гірея, звільнивши 16 тисяч полонених (28 квітня 1512 р.)» [167, с. 524].