Москва Ординська. Книга друга
Шрифт:
Не будемо пояснювати, що і того разу в Москві грубо порушили церковні канони. Ми пам’ятаємо, що Московська православна церква з 1448 до 1588 року перебувала в статусі неканоніч ної, самопроголошеної митрополії. Її перший митрополит Іона був призначений на кафедру, по суті, золотоординським ханом Улу–Мухаммедом.
Тому, тільки з цієї причини, Константинопольський Патрі арх не мав права висвячувати Патріарха для неканонічної церкви. Крім того, особисто Патріарх не має права проголошувати Патріархів для інших церков. Це справа Священного Собору всесвітнього Патріархату.
Викрутивши руки цього разу Патріархові та познущавшись з канонів,
«…Славим… высок достоинства Годунова и редкий ум старца Андрея Щелкалова; всего же более хвалили щедрость российскую (татарську. — В. Б.); ибо их непрестанно дарили серебряными кубками, ковшами, перлами, шелковыми тканями, соболями, деньгами… Наконец Государь (в Мае 1589) отпустил Иеремию в Константинополь с письмом к султану… и сверх даров послал туда 1000 рублей, или 2000 золотых монет Венгерских, на строительство новой Патриаршей церкви…» [18, т. X, с. 311–312].
А тепер подумаємо: проголошувалася московська Патріархія з благословення та дозволу турецького султана, чи ні?
Цікаво, що і в 1484 році, коли в Москві проголошувалася неканонічна Митрополія, і в 1589 році, коли в Москві проголошувалася незаконна Патріархія, чинилося все те під тиском та з дозволу вихрещених татарів. В першому разі — з дозволу та за наполягання хана Улу–Мухаммеда, який із 1445 року посів Московське князівство: а в другому за жорсткого тиску вихрещеного татарина Бориса Годунова, який правив Московським князівством спочатку, як соправитель (1584–1598 роки), а далі як законний цар (1598–1605 роки).
Ті вихрещені татари служили своїй Батьківщині — Московії. Це незаперечна істина.
3
Московська так звана історична наука надавала походам татарів на Московію великого значення. Але всі дослідження з цієї теми зводяться до одного висновку — то були грабіжницькі походи. І якщо подивитися очима московитів, то складається враження, що російські наукові мужі мають сенс. Але такі висновки роблять та сприймають або необізнані, або зацікавлені люди. Тому Москва робила абсолютно все можливе, аби правда та істина не стали відомі широкому загалу.
Скажіть, будь ласка, чи може ходити злодій і бандит на чужі землі однією і тією ж дорогою?
Звичайно, ні! Це очевидний абсурд.
А от кримські татари чомусь завжди ходили на Московію тими самими дорогами. Та ще й такими, які вели не до Москви, а до так званого Мещерського (за сучасним московським поданням — Мещовського) поля. І фіксувати такі походи московити чомусь стали тільки з XVI століття. Продовжувались вони і в XVII столітті. В чому ж річ? Що штовхало кримських татар до таких походів?
Автор пропонує розглянути саме походи кримських татар на Московію, бо вони більше пов’язані з Україною (Руссю) і дадуть нам більше корисної інформації.
Головний шлях, яким ходили кримські татари у XVI–XVIІ століттях до Московії, був Муравський шлях.
«Муравский шлях, один из главных путей, к(ото)рым пользовались крымские татары в 16–1–й пол(овине) 17 вв., совершая набеги на Русь (Московію. — В. Б.). М(уровский) ш(лях) шел от Перекопа к Туле по водоразделу рек: справа —
Свого часу Дмитро Іванович Багалій так розповів про той шлях:
«Славетний Муравський шлях простував по межиріччю Дніпрового і Донського водозбірів од самого кримського Перекопу до Тули проміж верховин багатьох річок, але не пересікав ні одної з них. З Перекопу сей шлях ішов до верхів’я молошних Вод, по р. Бику, ішов між р. Вовчими Водами і Торччю і далі по Харківщині і Курщині теж поміж річками Дніпровського і Донського водозбірів, потім по межиріччю водозбірів Дона й Оки до Тули…» [144, с. 19].
Муравський шлях був головний, який з’єднував Крим з Мос ковією. Всі інші шляхи були, по суті, його відгалуженням. Що має своє пояснення.
Коли Навесні 1238 року хан Батий повертався із військового походу на Мещеру і Тмутаракань (сьогодні російська історична наука називає ті землі Ростовсько–Суздальським і Рязанським князівствами), він зустрів під містом Козельськом найсильніший опір та зазнав найбільших втрат. Отож, завойовані та приєднані до імперії Чингісидів землі Мещери і Тмутаракані вимагали захисту на західному кордоні від войовничих сусідніх народів. Тому хан Батий на тих землях, а це терени сучасних Калузької, Орловської, Брянської і Тульської областей, східна частина Смоленської та західна частина Курської областей, залишив військові тисячі і сотні для захисту кордону. Роди, які отримували землі на теренах західніше річки Волги, залишали одного чи кількох своїх представників на чолі військової тисячі, чи сотні, що залежало від кількості населення роду, на землях Західної Мещери. Кожен із зазначених родів: ширинів, органів, баринів, дулатів, кипчаків, татарів, каракиреїв, найманів, киятів, меркитів, жалаїрів тощо мали постійну ділянку оборони та дислокації (місце постійного перебування). Всі «тисячі» і «сотні» повністю підпорядковувалися хану Золотої Орди. Але хани родів, за погодженням із ханом Золотої Орди, мали право на заміну людей свого роду. Ось чому Кримський хан у своєму листі до Московського князя ще у 1517 році писав:
«…Коли наш род был на Мещере, толды наших смел ли кто смотреть на Мещеру, оно из Мещеры люди шли к нем служити, а от нас в Мещеру! [34, с. 378].
Згодом на теренах так званої Західної Мещери виникли десятки удільних, спадкових, родових князівств, які безпосередньо підпорядковувались ханам Золотої Орди. Ось їхній неповний перелік: Одоєвське, Тульське, Белевське, Каширське, Серпуховське, Калузьке, Козельське, Мещовське, Мосальське, В’яземське, Дорогобузьке, Новосільське, Брянське, Карачев ське, Стародубське, Рильське, Курське та інші.
Ці князівства на перших порах були цілковито родовими, татарськими. Починаючи з п’ятдесятих років XIV століття, коли в Золотій Орді роспочалася «Велика Смута», всі ці удільні князівства почергово були приєднані князем Ольгердом до Великого Литовсько–Руського князівства. Приєднання відбувалося як військовим, так і мирним шляхом.
Що характерно, Великий князь Ольгерд залишав на чолі приєднаних князівств старих родових князів. Переважно всі вони належали до Чингісидів нижчого рангу. Тобто були народжені від Чингісидів їхніми наложницями, рабинями. Таким чином на землях зберігався лад та спокій. Бо й примусового хрещення ніхто не вимагав.