Москва Ординська. Книга друга
Шрифт:
Византийское наследство вооружило русский народ (моско витів. — В. Б.) нужным для создания мировой державы строем идей» [115, с. 33].
Певно і золотоординські хани розуміли силу візантійської складової половини — православної московської релігії. По суті, то була не релігія, а — ідеологічна зброя в руках хана Золотої Орди.
Згадаймо, як хани, користуючись цією зброєю, відлучали від церкви православних князів і навіть цілі міста.
Пізніше нащадки золотоординських ханів — московські царі, теж використовували цю зброю проти лідерів України. Згадаймо залитого кров’ю з голови до ніг московського
Сьогодні цією зброєю збирається скористатися московський піп Кирило, проповідуючи гнилу ідею «русского мира».
Пане Кириле, світ уже все це бачив! Бачив море людської крові, яку проливали ваші попередники заради цієї вигаданої московської ідеї. Зупиніться!..
Повернімося до московського князя Івана IVта його рішення скласти з себе титул царя. Цим ефектним кроком Іван IV в черговий раз обманював своїх покровителів — Османів і кримських ханів. Справа в тому, що новий Московський цар — Едігер, він же — Симеон Бекбулатович, уже був царем у Казані і Касимові. Отож, у Москві він просто залишився зі своїм старим титулом, але оскільки став володарем у Москві, то й титул отримав — Московського царя. Рішення московської верхівки було звичайним шахрайством, але зовні — бездоганне. І хоча Кримський хан розумів усю шахрайську суть цього кроку Івана IV, та вчинити нічого не міг, бо таке рішення задовольнило Османську імперію. Тим більше, що і новий цар Симеон та Іван IVдокладали значних зусиль, аби подобатись Османам.
Користуючись тим, що польський король Сигизмунд II помер у 1572 році і всі кращі полководці держави перебували в столиці та обговорювали кандидатуру нового короля, Іван IV особисто вирушив на Лівонський фронт, щоби показати союзникам своє старання. Звичайно, разом з Іваном IV перебував і новий московський цар Симеон Бекбулатович.
«1 января 1573 рус(ские) войска штурмом взяли опорный пункт шведов в Прибалтике Вейсенштейн (Пайду), в 1575 крепость Пернов (Пярну), а в результате кампании 1576 захватили ряд пунктов на побережье Балтийского м(моря). В 1577 Иван IV начал новый поход в Ливонию, осадив в январе Ревель; летом… (московська армія. — В. Б.), овладела Венденом (Цесисом)… и рядом других крепостей в Восточной Латвии» [2, т. 14, с. 426].
Та успіхи московських татарських військ на цьому закінчилися. У 1576 році Польський Сейм обрав королем Речі Посполитої Стефана Баторія, який із 1579 року особисто очолив польсько–литовсько–руські війська в Лівонії. І хоча, за московськими даними, у Баторія було тільки 15–тисячне військо, тоді як московити мали майже 60–тисячну армію в Лівонії, та впродовж двох років московська татарщина втратила в Балтії все, що завоювала протягом 20 років загарбницької війни.
«Решение Ивана в этот критический момент определилось столько же его темпераментом, сколько и отчетливым пониманием причин слабости своего войска. Иван не был храбрым воином. При создавшихся условиях ему не могла прийти в голову мысль во главе своих бояр броситься навстречу Баторию» [114, с. 331].
Прихопивши з собою московського царя Симеона Бекбу латовича, Дван IV втік з Лівонії до Москви. Що цікаво: Стамбул і Крим у ті роки не чіпали свого московського сателіта, а дипломатично підтримували, погрожуючи полякам війною, якщо ті не підпишуть з Москвою тимчасовий мир.
«Вступивший в 1576 на польский престол Стефан Баторий перешел в 1579 в наступление, занял Полоцк, Великие Луки, а в 1581 осадил
Якщо зазирнемо до Великої Радянської Енциклопедії (третє видання), том 14, сторінка 426, то побачимо, що там позначений рух війська Стефана Баторія за таким маршрутом: «Свирь — Полоцк — Великие Луки — Холм — Новгород». Але, з незрозумілих причин, Стефан Баторій чомусь, майже оминувши озеро Ільмень, повернув назад і рушив до Пскова. Тут може бути тільки одне пояснення: Новгород в 1581 році лежав у руїнах.
Ми не описували похід Івана IV (Грозного) на Новгород у 1570 році, коли після чуми 1565–67 років, Московський цар повністю знищив Новгород, зруйнувавши та спаливши в місті абсолютно все — від храмів до торговельних крамниць. Про те детально говорилось у книзі «Країна Моксель, або Московія».
І хоча московські історики постійно нагадували про поїздки Івана IV до Новгорода з 1571 по 1577 рік, але то звичайні російські «доважки брехні». Цьому є незаперечний доказ у самій російській історіографії: за «ревізією» династії Романовиху 1617 році в Новгороді мешкало усього 850 осіб разом із дітьми. Це офіційні дані Московської імперії. Звернімо увагу: з 1570 по 1617 рік у Новгороді не велися військові дії та не зафіксовано морової пошесті. А ще пригадаймо, що тільки взимку 1570 року Іван IV знищив у Новгороді 70 (сімдесят) тисяч новгородців.
Вражаючі, незаперечні факти!
Звичайно, після такого ганебного миру (1582 року), Іван IV не був потрібен ні Москві, ні Османам, ні Криму. І тому немає нічого дивного, що вже 18 березня 1584 року, по двох роках за підписанням Ям–Запольського миру, Іван IV помер.
Майже усі джерела, як іноземні, так і московські, стверджують, що царя отруїли.
«Уже в августе 1582 г., давая отчет о своей миссии венецианской синьории, Поссевин высказал мнение, что московскому царю жить недолго. В начале 1584 г. обнаружились некоторые тревожные симптомы, взволновавшие государя и весь его двор. Тело Ивана распухло и стало издавать нестерпимое зловоние» [114, с. 395].
Така думка посла Поссєвіна ще у 1582 році свідчить не про хворобу Івана IV, а про невдоволення ним та його політикою, бо мова йшла не про рядову особистість, а — керівника держави.
Хочеться зазначити, що саме ставлення московського князя (царя) до підданих держави, раніше підданих улусу, свідчить не про слов’янське походження князя та його підданих, а виключно татарське. У жодній країні Європи не було такого варварського ставлення керівника держави до населення.
За часів володарювання так званого царя Івана IV, Московія втратила, за грубими підрахунками, більше половини свого населення. Тобто мова йде про 3–4 мільйони людей.
На зміну Івану IV прийшов його син Федір, який правив Московією з 1584 по 1598 рік. Московська історіографія вважає царювання Федора Івановича слабким на тій підставі, що цар значно менше нищив людей та не приєднав до Московії нових земель. Тому знаменитий М. М. Карамзін писав:
«Но царствование жестокое часто готовит царствование слабое… На громоносном престоле свирепого мучителя… (Московія. — В. Б.) увидела постника и молчальника, более для келии и пещеры, нежели для власти Державной рожденного…» [18, т. X, с. 253–254].