Мотря
Шрифт:
— Так тоді потішся, що вона, як лікарі кажуть, перебула небезпеку і є надія, що верне до здоровля. А все ж таки їй грозить друга небезпека.
— Любов Федорівна?
— Так, ти вгадав. Боюсь, що ця друга небезпека від першої грізніша. Мотрю треба оберігати. Любові Федорівни ніяк не слід допускати до неї. Це могло б схвилювати хору і пошкодити їй. Коли б Любов Федорівна, користуючися тим, що мене нема, приїхала в Бахмач і хотіла бачитися з Мотрею, так не пусти, скажи прямо, що гетьман нікого не
— Скажу.
— Особливо вночі пильнуй двора, як свого власного ока. Всячина може бути, бо люди до всього готові, особливо за гроші, а гроші не все ходять з чеснотами впарі, — їх у злих буває більше, ніж у добрих.
— Розумію!
— Так тоді бувай здоров. Покладаюся на тебе, як на сина.
Гетьман подав Чуйкевичеві руку, цей похилився і поцілував сигнет, як звичай велів.
Гетьман плеснув у долоні.
Паж приніс шубу, Чуйкевич поміг гетьманові вдягтися і підвів його до саней.
Праворуч сів гетьман, ліворуч Войнаровський, служба обтулила їм ноги, чура замкнув дверці і скочив на козел біля машталіра. Машталір рушив віжками, захиталися фореси, затупцювали коні, і сани вітром посунулися по шляху.
Чуйкевич стояв на східцях і дивився, поки сани не скрилися в білих туманах снігу. Поїхали…
«Коли б і не вернули! — майнуло йому по голові. — Лишився б з Мотрею, доглядав би її, пильнував, як своєї зіниці, вгадував би гадки і, може, прихилив би її серце до себе».
Чуйкевич тую гадку відігнав від себе. Це ж самолюбство! Коли Мотря до гетьмана втікла, так видно, що любить його. Хай буде й так… І він задумався. Гетьманський лакей вибіг з шубою.
— Ваша милість продрохнуть, мороз!
Чуйкевич подякував, вдягнувся і поплівсь кругом двора, щоб роздивитись, як краще на ніч розставити варту. В голові рисував собі план, Бахмач перетворювався в його уяві в кріпость, котру ворог обложив, мало не вдерся до неї, але він її все-таки не здав. Всі його думки зосередилися на тому питанню, а всі інші втратили для нього вагу.
Аж вернувши у двір, до світлиць, які відведено для нього, знову пригадав собі Мотрю.
Рад був одної хвилини побачити її, впевнитися, що вона видужає, що житиме, — хоч і не для нього. «Не всі тії та сади цвітуть, — пригадав собі народну пісню. — Половина побирається, а другая розлучається», — доспівував стиха.
І здавалося йому, що тая пісня саме про його й зложена. Мотря не любить його, за гетьмана піде, а він, гетьманський канцелярист, бачитиме її на гетьманських пирах, гарну і горду, як королеву з казки, а дивну, як загадка нерозгадана, як сфінкс.
Бунтувалася душа. Голос серця нашіптував про кривду і про помсту, але Чуйкевич втишував його і кликав розум до боротьби з серцем.
Замовкни, серце, втиши свій біль, бо розум каже, що такий тепер
Бо що значить щастя одиниці тоді, як рішається життєве питання народу?
Що таке гетьманський військовий канцелярист Іван Чуйкевич, супроти долі й недолі, волі й неволі цілої України?
І невже ж цей, Чуйкевич, почував би себе щасливим, тоді, коли б Мотря стала його дружиною, а Україна в кайданах стогнала?
Ні, стократ ні! Ці стони заглушили б навіть найсердечніший сміх радості й затроїли б навіть найситіше задовілля.
Щасливі, що поза своїм затним щастям іншого не відають.
Він до них не належить.
Мотря теж.
Для неї хата, навіть найрозкішніша, — це клітка, в котрій серцю вузько. Завеликі в неї виросли крила. Вона ними далеко й високо літає. Не зв'яже їх збитошний Купідон, не спутає сувора опікунка домашнього огнища Веста, їх можна тільки зломити, а цього він, Чуйкевич, не зробить. Ніколи!
Чуйкевич спирався ліктями на стіл, брав голову в руки і вдивлявся в стіну.
Стіна ділила його від щастя.
Від якого?.. Від особистого щастя.
Та є щастя друге, те, що дає його праця, боротьба, змагання за народне добро.
Важко одно з них добути, а здобути оба неможливо. Він буде добувати те, друге. Як невгнутий лицар стоятиме у важкій боротьбі за волю, там, де поставить його вожд, і витріває на тому становищі, хоч би це було зі шкодою для його особистого щастя, хоч би цей вожд вимагав від нього жертви неймовірно важкої.
В тих гадках знаходив пільгу, чув, як серце його мовкне і як розум бере верх над серцем.
Пірвати Мотрю, повезти в Ковалівку або скрити в якомусь монастирі, глухому й далекому, де б її гетьман нелегко міг найти, або відвезти поза межі гетьманського реймен-товання і віддати під опіку московського воєводи, — це зробити неважко, бо в тому ділі сильною помічницею була б Любов Федорівна. Але ж зробити це — значить нарушити довір'я гетьмана, знехтувати свою лицарську честь та наразити собі на віки вічні Мотрю, котра скорше погодиться з усім другим, ніж з підлістю.
Тепер вона, коли не любить його, так поважає, бачучи в ньому вояка доброго й вірного, а тоді дивилася б на нього, як на людину віроломну та подлу.
Краще те, перше, ніж друге, згірдливого погляду її гарних очей він не переніс би на собі.
Заспокоєний, віднімав руки від гарячих висків і бачив, як скорий зимовий вечір осотував його синяво-сірими сумерками, в котрих зливалися краски обоїв, контури образів і лінії хатньої обстанови в одно притишене ціле.
Так під вечір життя забудуться яркі моменти минулого й останеться одно — свідомість сповненого обов'язку, найвища нагорода моральної людини.