На полі смиреному

Шевчук Валерий Александрович

Тут, у монастирі, я побачив немало таких, котрі вдягали чернечу мантію, боячись, що не витримають такого змагання. Перший із таких — я сам. Не міг знайти в світі доброго місця, надто боліли мені болі світові і надто переймався я ними. Починав багато справ земних, але до жодної не пристав душею: єство моє повне плачу було. В монастирі зустрів подібних до себе — єство наше плаче однаково. Не очищальні, на жаль, це сльози, а вадкі, адже ті, що втікають від пристрастей, все одно що від тіні своєї тікають і втекти хочуть. Вона ж бо йде за нами, чорна й невідступна, і, скільки не топчи її ногами, біжить за нами, а то й перед нас. Тінь завжди похідним світла є, і це істина проста. Багато хто, тіні своєї лякаючись, позбавляли себе світла суціль і в тінь цілковиту западали, адже пристрасті скрізь лишаються ті самі, коли людина живе. Через це й кажу я: в гордині своїй людина прагне вище бога стати, хоч, зрештою, таки погноєм вона робиться. Замість того, щоб про добрі діла у світі дбати, вона із тілом своїм воює, а відтак і з богом, котрий тілом людину наділив. Замість жити в гармонії із природою

своєю, людина піддає себе мукам великим, бо страх смерті носить у собі великий. Той, хто бореться із пристрастями, в найбільші пристрасті впадає; той, хто проти своєї природи іде, проти бога наважується — сумнівається-бо в силі промислу вишнього.

Через це зважуюся покласти тут оцю науку: добрі діла на землі лишайте, і вони зрівноважать зло ваше, творене вільно й мимовільно, адже коли говорити про бога — то любов і добрі вчинки його ймення. Коли любите жінку, дітей, ближнього свого — в бозі про-буваєте, коли ж ненависть у вас спалахує, пожирає вас звір. Не любіть і не ненавидьте тіло своє — дайте йому жити за природою своєю, вишній промисел ви цим прославите і в марнотну боротьбу із собою не вдаватиметеся!

Я думаю про це, і сльози мені на очі вибиваються — як мало людей таке тямлять. Як багато тих, в яких вогонь озлоби, заздрості й понехаяння палає — це в тих, що про помисли найвищі говорять! Тож не стримаюся, щоб не провістити на цьому листку пергамену: облуди остерігайтеся, а найгірший із нас той, уста котрого про добро і любов віщають, а руки має чорні й брудні. Не може любити такий, котрий за пазухою ножа тримає, хоч і в такому часом запалюється вишній вогонь. Вмійте рівноважити бога і звіра в собі, інакше природа ваша вас пожере.

2

Ці думки я думав, коли обмірковував історію про Іоанна-затворника, яку оповів мені колись через віконечко покійний уже Ісакій. Сам я Іоанна не бачив, бо пішов він у затвор ще коли юнаком я був, і відійшов від світу там-таки, в затворі, коли я тільки-но постригся. Там він і залишився, в своїй келії, а віконечко його було закладено через надто важкий дух, який звідти йшов.

Був той Іоанн несміливої вдачі і не смів підійти до дівчини чи жінки, надто гарячий вогонь у ньому запалювався, дихання йому запирало, з'являвся трем у тілі, а плоть дубіла. І дуже ніяковів і соромився Іоанн такої своєї вдачі, а відчувши таке, тікав за місто і, зарившись обличчям у траву, довго плакав, як дитина. Однак запах землі теж нагадував йому плоть жіночу, він зривався й тікав, хоч куди може утекти смертний від землі, бувши сам із неї?

Той вогонь найсильніше запалав в одне надвечір'я, коли надто яскраво горів захід, а золоті смуги мінились і грали на воді, перетворюючи її в багаття. Біля річки він побачив ясно-зелений луг, густо порослий квітами, і ходило по тому лузі четверо дівчат, його сусідок. Вони бавилися на тому лугу; нарвавши з квітів зби-ранки, помахували ними і пританцьовували, тоді сплелися руками й почали повільно-повільно пливти у танці. Серед тих дівчат побачив він і Настку, прегарну дівчину, зустрічаючи яку, відчував страх і трепет. Була вона в ясно-білу одежу вбрана, а коли повернула до того місця, де він був сховався, утяжену важкою косою голову і засвітила перловими зубами, він відчув, що важкий, гострий біль пронизав його наскрізь, наче стрілою: хлопець знепритомнів. Отямився, коли згасло червоне світло на воді і річка стала сірувато-синя, а ясно-зелений луг потемнів, не було на ньому нікого, хіба повітря лишалося наповнене вологим солодким запахом — зрозумів, що це таки запах дівчат. Ніздрі його тремтіли, тіло почало солодко мліти — він пішов через траву, припалу вечірньою росою, просто на той луг, на якому підглядав дівочий танок. І здалося йому, що він бачить стебла, з яких зірвали дівочі руки квітку, вони й досі сочили, як кров'ю, соком; здалося йому, що бачить у траві відбиті босі дівочі ноги і чує запах їхніх ступнів. Все пропахло тут дівочими тілами настільки, що він аж травину якусь зірвав, розім'яв і почав вдихати її аромат, щоб забити той дух. Відтак пішов до води, де дівчата мили ноги, він бачив ті ноги, сидівши півпритомно в кущах: вони світилися білим-білим, дивовижно білим сяйвом. Тут, на піску, він уздрів відбитки малих ніжних ступаків, і кожна заглибина начебто запахущою олією була налита; не втримався, впав руками на землю і почав вдихати в себе хмільний запах. Дивний пал охопив його, ліг на той пісок обличчям і почав тертись. Від того покотилися йому по лицях сльози, і він відчув, що запахом тих дівчат просякнувся цілий вечір: земля, вода, роса і весь пісок. Страх та зворушення пізнав, а відтак пішов якнайшвидше додому — зачинитися від цього вечора мусив, сховатися і зникнути. Але цілу ніч не спав, бо, приплющуючи очі, бачив залиту золотом річку, ясно-зелений луг і вбраних у ясно-білу одежу дівчат, а найбільше Настку, котра все-таки знала, що він причаївсь у кущах. Цілу ніч чув дзвінкий сміх і бачив утяжену важкими косами дівочу голову, що відкинулася назад і світила в його бік усміхом, — і чи від того сміху, чи від густої, паркої та сколоченої ночі, пізнав він страх. Розплющився, але було надто темно, щоб побачити мешкання своє, тож уздрів у глибині той-таки дівочий гурт, але цього разу дівчата були голі. Взялися за руки й крутились у танку, повільно, м'яко, зграбно похитуючись, тугі їхні перса поблискували раз у раз перед його розширеним зором, і уздрів він стрункі ноги, туго обтягнуті молодою золотистою шкірою. Нараз забракло

йому повітря, через що рвонув собі на грудях сорочку, а може, і в забуття запав, поринаючи, як човен, у розхит розбурханих золотих хвиль; здалося, що плоть його рідшає, і він сам проливається в ніч, як вихлюпнуте з глека молоко. Відтак відчув гостру судому, що блискавкою пронизала йому тіло; щось подібне пізнавав і на березі, а після того знайоме омерзіння; зникло раптом з-перед очей оте звабне привиддя, зникла солодка млість, а натомість утрапив у сіру, каламутну бовтанку, від нудного смаку якої ледве не зблював.

Вранці він устав із важкою головою, блідий, вимучений, і перша жінка, яку побачив зі свого двору, викликала в нього жах. Він відвернувся, а по обличчі йому пробігла бридлива гримаса. «Боже! — сказав він подумки. — Навіщо спитуєш мене?» Йому не дано було відповіді, і він збагнув: коли не дістане звільнення, пропаде.

3

Тоді пішов у найближчу церкву, де був попом його рідний дядько, і оповів йому про все щиросердно — було це тоді, коли закінчилася служба. Стояли вони біля церкви й дивилися, як спадають на землю оранжево-сині сутінки. Над головою поступово висіювалися зорі, і пізнав хлопець гостру неприкаяність.

— Таке відчуваю, — сказав дядькові, — начебто немає мені в світі місця…

— Ти, Якове, — а звався Іоанн до чернецтва Яковом, — забагато собі до голови береш, — мовив старий священик, стежачи, як лисніє під місяцем Почайна. — Просто чутливий ти народився, відтак гарячої жінки тобі треба.

— Жінки? — перепитав з жахом Яків, що потім Іоанном назветься. — Ви кажете: жінки?

— Авжеж! — засміявся священик, і цей сміх у першій темені зазвучав м'яко й поблажливо.

Тоді Яків оповів дядькові свою історію детальніше, додавши про жах, який відчуває, наближаючись до жінок, оповів, що дивне щось тоді з ним коїться: серце шалено калатає, а тіло мліє.

— Ого-го! — засміявся рокітливо дядько. — Гарячої ти, небоже, крові!

Тоді він ще детальніше оповів дядькові свою історію, додавши про омерзіння, яке відчуває вночі, і що після того цілий день не може дивитися на жінок.

— . Напитуй собі дівчини! — добродушно відказав старий і пішов у ту першу темінь, що спала на землю після оранжево-синіх сутінків. Яків, що Іоанном пізніше назветься, стояв, здивовано розтуливши рота, лежала довкола нього темінь першопочаткова, і зорі висівалися густо над головою; думав він, що посміявся із нього дядько, бо де ж це воно видано, щоб узяти та й перестрибнути через заказану стіну, що відділяла його від дивних істот у довгій широкій одежі. Страх прийшов до нього у тій темені, в якій ще прочувалися оранжево-сині сутінки; здалося йому — в люті муки це його тручає, і корчитиметься він, і битиметься об землю, і помре скоріше, ніж станеться те, що бажав йому дядько. Тоді він став думати і про свою сусідку Настку, яка вгадала-таки, що він сховався у кущах і наглядав за їхнім танком, зрештою, й після того вони зустрічалися кілька разів, з'єднуючись поглядами. Мав він од того ще дивніше почуття — немов ножем його хто вдаряв.

Завмер у тій першій темені, яка за кілька хвиль мала стати звичайною ясною, супокійною ніччю; подумалося, що з неї виступить зараз назустріч Настка, що підійде до нього близько, а може, й завітає в його серце, як у свій дім. І стоятиме він тут на пагорбі, коло церкви, доки не висохне і не стане отаким сухим сутінком, можливо, й оранжево-синім — чорна хвиля у ньому хитнулася, і йому захотілось утекти від дівчини, яка так сміливо збиралася відчинити йому груди і вступити в нього, як у власну хату. Відтак побачив він посмішку в дівчини, і здалося йому, що то погордлива, а може, й зневажлива посмішка.

Дядько вже давно сховавсь у темені, що заступила оранжево-сині сутінки, і аж тепер отямився Яків і захотів побігти дядькові вслід, щоб учетверте розказати йому свою історію, додавши, що дівчата, які йому привиджувалися вночі, зовсім голі були…

Дома не мав він сестер, а тільки братів, мати його була стара і висохла в тріску, і не вважав він її за жінку, та й як можна вважати за жінку рідну матір? Жінки жили за парканами, вони наповнювали сусідські будинки й вулиці, вони виглядали у віконця, а також з-за плотів, вони раптово виходили назустріч з порожніми відрами, вони мали дивні очі і розтинали хлопця тими поглядами; він блід, білів і вицвітав, кров у ньому переставала струмувати, і ледве рухав він ногами, тоді як руки його висіли, наче батоги, — немічний і кволий робився. Вночі плоть його розріджувалася, йому снився глек молока, і плескало те молоко у темно-синє, майже чорне повітря. Після того знову струшувалося тіло від омерзіння, і починав плакати він, бо довкола вигецували голі юні тіла, а йому до них уже й інтересу не було. Здригався від гострого холоду, що обпікав тіло, і прокидався мокрий: полегшене зітхання викочувалося йому з грудей: не на тому зеленому лугу він був і немає навколо нього анікогісінько!

Так тяглося місяцями, і ось після однієї надто вже бурхливої ночі він встав зовсім білий, наче стіна, десь такий, як те пролите у ніч молоко, вдягся тремтячими руками, спробував умитися, але вода йому здалася суха, як пісок. Тож не втерся він, а пішов на вулицю, не бачачи на ній ані однієї з тих, хто ніс порожні відра, виглядав у вікно чи з-за плоту; не побачив він і Настки, яка, уздрівши його з-за плоту, аж пальці на вуста клала. Ішов простоволосий, забувши вдома й шапку, дивився на світ тонкими щілинками очей і дихав зовсім сірим повітрям, бо сам із білого вже сірий став; сіре небо він побачив над головою, коли підходив до Печерського монастиря, і ненароком подивився вгору. Тоді застукав у хвіртку монастиря голосно й відчайно. Воротним тоді виявився Єремія, тож перший і вислухав Якова саме він.