На полі смиреному

Шевчук Валерий Александрович

Вони стояли й дивилися один на одного. В очах у Іоанна були біль і надія, а в очах Єреміїних — важка і неповоротка мудрість.

5

Я застав Єремію в монастирі уже зовсім ветхим деньми. Він сідав коло била і годинами сидів завмерло, чимось і справді нагадуючи ящірку: очі його спали і не ворушився жоден м'яз. Кожен, однак, знав, що він не спить, а пильно за всім стежить: знав він про братію більше за ігумена і не все виповідав, хоч годі було вгадати, що зі своїх помічень він виповість, а що ні. Через це його боялися більше, ніж ігумена, і якомога оминали; був він через те самотній: не мав серед братії ні приятеля, ні доброчинця. Помітивши, що і я стежу за братією, він раптово возлюбив мене, приманював сісти біля себе й оповідав. В тихі літні, осінні чи й зимні вечори, коли все завмирало й утишувалося, коли приходив

на землю первісний мир і всяк живий намагався ані махом не порушити його, саме тоді розплющувалися ящурячі Єреміїні повіки, і я бачив непритлумлені старістю зелені очі старого. Оповідаючи, дивився він у далину, можливо, на Дніпро, якого клаптик мерехтів унизу, чи на човна, що їхав і не міг переїхати те плесо. Голос його плив тихо й розважно, наче непідвладний господареві, бо його зелений, ясний зір і хрипкий, таки старечий голос не поєднувались. З того виснував я таке: був непомірно мудрий Єремія, але майже завжди чинив не так, як думав. Кількох своїх приятелів він по-зрадницькому виказав ігуменові, а ретельність у вірі мав більш удавану, ніж правдешню. Любив часом і покпити, однією із таких насмішок й була Іоаннова історія. Нікому не віддав серця Єремія у житті своїм, а я, хоч і був удостоєний його довіри, не міг не пізнати: не любов покликала його зблизитися зі мною, а самотність: горе-бо тим, котрі ховають сокровенне й не можуть виповісти його — вони як дерева дупласті: досить однієї бурі, і вони ламаються. Через це і шелестять так нервово листям, прагнучи набутись у цьому світі, — пора рокова для них щохвилини може настати. Та хоч і мав Єремія багато літ, мабуть, ніхто із тепер живої братії не дочекається його останнього часу: переживе він нас усіх. Смерть же його ні в кого жалю не викличе, бо ніхто не бував ощасливлений його добродійством.

Однак не для суду й осуду я це пишу. Мимовільно проривається воно в мене, та й Іоанна я начебто засудив — гріх то мій великий.

Хто може міряти рацію існування людини, хто має право сказати рішуче: ось праведник, а це лиходій. Все в житті переплетено надто складно, і наш блідий розум відчуває тільки тінь світобудовної сітки. Тінь речей і людей, бо кожна річ чи людина назверх тільки частину якостей своїх виставляє, решта в неї — сокровенне, і все залежить, чи настане колись для неї "нагода їх виставити. Однак годі вимагати від мене й голої безсторонності, сказано-бо мудро: кожна людина — лож і про лож оту вона не все відати може.

6

Відтоді й поселився Іоанн у тісному та скорбному місці, зачинившись у печері. Пішов із ночі перехідної у ніч цілковиту, а саме ночі його якнайбільше непокоїли — це стало ще одним випробуванням для його духу. Відразу завітала в його темінь Настка і оплакала його гірко. Спершу була вона в чорному вбранні, і сльози її лилися нестримно й гірко — увіч уздріла: віддаляється все далі її суджений. Він дивився на її сльози спокійно, бо той плач у власній правоті його переконував, і мав через те кам'яне обличчя й крижані, замерзлі очі. Тоді захотіла Настка розтопити його лід, і поступово почала світлішати її одежа. І от в одному з чергових видінь побачив він її знову таку, якою на тому ясно-зеленому лузі запам'ятав. Ясна, гарна, у білій одежі, з важкою косою за плечима, з очима великими й ласкавими, вона йшла просто на нього й осяювала його усміхом лагідним і привабним.

— Дивно, — сказав він тоді. — Коли я жив у сусідстві з тобою, спершу не дуже на тебе зважав. Це після того лугу я тобою зачарувався. Чого приходиш до мене?

Вона не відповідала. Підійшла до нього, вкляклого, брудного і зарослого, з поглядом темним і палахким, прийшла й пригорнула голову його до лона свого.

— Відпусти мене, — зашепотів він, крутячи головою. — Що ти від мене хочеш? Згинь краще, пропади, нечиста сило!

Тоді зашепотіла тихо й вона, наче десь поруч срібноводий ручай заплескотів:

— Не нечиста сила я, любий, а тільки пара твоя в цьому світі. Мене тобі було призначено, і хочу тебе я спасти.

Великі сльози потекли з його очей, майже чорні сльози, що залишали на її ясно-білій сукні темні плями; солодкий дух він відчув, що хвилями поплив від неї, а відтак і сморід власного тіла. Зводив угору голову, аж терпла йому шия, і дивився-видивлявся туди, де, ледь-ледь похитуючись, світилося її добре й прегарне лице. Вона зоріла на нього згори вниз, терпляче, з любов'ю і з милосердям. І захлинався від її ніжного тепла.

— Ти такий змерзлий, любий, — шепотіла, а він чув срібне дзюрчання схованого в темряві ручая. — Як мені нагріти тебе й оживити? Боюся, пропадеш ти у вогкості та холоді.

Поступово починала розтавати на ній одежа, начебто із льоду чи з диму була, і крізь ту одежу проступало сріблисте її тіло. І сяяло воно перед Іоанном у темряві,

начебто світильником дивоглядним ставало. Лежав він, забившись на убоге ложе своє, й дивився розширеними очима на чудо незвичайне: сріблиста богиня світилася перед ним, повна незвичайної краси й чару.

— Посунься, — казала самими вустами. — Нагрію тебе…

Коли був сильний, то гнав її від себе, клянучи жорсткими й брутальними словами, кричав, аж піна на вустах проступала і грозив кулаком. Відступала вона поволі у темінь, і погасало спершу її тіло, вкриваючись білою тканиною, відтак темніла і тканина, поки знову чорною не ставала, і відступала все далі й далі вглиб, залишаючи його в непроглядній темені, тремкого, сердитого, упрілого, повного омерзіння і цілком знесиленого. Тоді западав він у твердий сон без сновидінь, тобто переставав на якийсь час існувати, а коли очунювався, кволу неміч відчував, а тіло його було в'яле й ледве живе.

Але не завжди сильний він бував, не завжди й брутальний.

Тоді лягала вона біля нього, притискалася тілом, і він починав відчувати, що й справді від неї тече ніжне тепло, тиху ласку й колисання приймав. І хоча перстом не кивав, щоб наблизитися до неї самому, тихо пив її ласку, кожною клітиною тіла відчуваючи присутність тіла її. Ішла обертом йому голова й легка, гарна, заколислива музика звучала навкруг; прочинявся його зір: бачив луг зелений, яскраво-синю річку і гурт дівчат, що Легко, зграбно і спокійно танцювали. Бачив одну з тих танцюристок, бо тільки одна із них повертала голову туди, де заховався він у кущах; важке волосся відтягло ту голову назад, а вуста світилися в любій усмішці. Тоді підходив упритул до тієї, що вийшла йому назустріч із кола танцюристок, до тієї, котра лежала оце обіч нього й тихо його гріла. Брав ту голову шкарубкими руками і пив з її вуст молоко. Відтак наливався і сам молока по вінця, як глек, і засинав повільно, входячи в гойданку теплих, синіх, колисливих хвиль, у ніч, повну зір і затаєного таємничого дихання — те, що відбувалося потім, було вище його сили й омеження — біль гострий виростав у ньому, як кущ; біль, що плив від серця і зціплював та корчив тіло. Вона ніжно цілувала його обличчя, крапаючи вряди-годи пекучими, як вогонь, слізьми.

— Бідний ти, бідний, — шепотіла палко. — Як змучуєш себе і як зневажаєш! Як віддаєш себе в поталу, і все через страх свій нерозумний! Глянь-но, сонце надворі стоїть велике, а ти у темряві корчишся. Забув про голоси солов'їні і про ніжне кування зозулі в травневий вечір. Забув про розкішну гру роси на світанні і про молодий дощ, який для землі те саме, чим би для мене ти мав бути. Бідний ти, бідний. Заснулий і замерзлий. Прокинься, коханий, і прийди до мене справжньої…

Але він уже лежав на своєму ложі, як шматок криги, тіло його було нерушне, а вуста сухі, очі примружилися і стали порожні, в роті чорні вуженята почали плодитися. Гостре омерзіння він відчував до себе і до срібної красуні, яка незвідь-як тут опинилася, чорні вужі почали виповзати з його рота: кидав він брутальними і хрипкими, як гавкіт, словами. Чорні вужі кидалися на красуню, і мав осолоду бачити, як гасне на її обличчі усміх, як примеркають зористі очі, як хапає вона, перелякана, білу мантію і похапцем накидає на себе. Бачив він, що боїться вона й озирається, що обличчя в неї тривожне, а може, й переполохане; вуста ж його плювали й плювали гадюченятами, захлинаючись од проклять і поганих слів. Знову гасилося тіло під тою білою одежею, а сама одежа сіріла. Пальцями затуляла вуха, і великі срібні сльози котилися по її обличчі. Але не відчував до неї ні жалості, ні співчуття, а гахкав і хрипів поганими словами, що вже гадюками повзли до тої переляканої красуні. Тоді одіж на ній темно-синя ставала, і відступала дівчина в глибину, протягуючи перед себе срібну долоньку, наче захищаючись від тих гадюк, що стали рядом перед нею й люто шипіли. Одежа на ній чорна була, і сама вона ледве виднілася десь глибоко-далеко; тоді замовкав він і заплющувався. Чорна жаба росла в його грудях, чорна жаба смоктала з його серця кров, а він відчував од того втіху. Коли ж приходив до нього печерник, принісши хліба й води, відсилав його геть, не беручи ні хліба, ні води. Одного ж разу наказав принести для себе важкі вериги, одяг їх, натомість скинув із себе все до останньої нитки.

7

Але й це не понесло йому полегші, бо таки приходила до нього Настка і плакала над ним, обсипаючи гарячими слізьми, і від тих сліз зарубцьовувались і заживали рани, натерті веригами. Відтак нерідко приходили й хвилини, коли відчував, що несила боротись із її любов'ю, і знову дозволяв лягати біля себе, чув її тепло і те, як тонко тремтить усім єством. Бачив той-таки ясно-зелений луг і юних танцюристок на ньому, пив молоко із Настчиних вуст, від чого нова сила прибувала до його згніченого й замордованого тіла.