На полі смиреному
Шрифт:
Тільки коли витекла з нього вся сила, припинив свій несвітський танок. Впав на ложе і відчув нараз, що зовсім омертвіли уди його, і що він порожній, наче висохлий гарбуз. Почув навіть вітру завивання, повіяло на нього продувом і поніс на нього той вітер пісок. Крупини билися об його тіло і сікли обличчя. Півмертвий лежав він під тим вітром і піском, а коли прокинувся, уздрів біля себе ігумена, Марка-печерника, Ісакія та іншу братію. Вони стояли біля нього півколом, і кожен тримав у руках свічку.
— Чи не хочеш, брате, сповідь
— Хочу, — сказав він і оповів цю історію, що записав я з вуст Ісакія, того, хто захотів пізніше померти, винесений під сонце.
Я ж кладу цю історію, не змінивши в ній ні слова, хоч, може, і є тут щось неправдиве. Одне я знаю напевне: лихі привиддя мучили Іоанна, і привиддя ці — мова душі його була. Не міг він відрізнити, де слово боже, а де дияволове, бо не пізнав істини, що любов до бога любов'ю до світу та життя вимірюється, добрими вчинками вона важиться, а той, хто у темряву себе вкидає, темряви сином стає. Не осуджую я його за облуду його неперейдену, несвідомий він її був, але, страх свій за волю вишню прийнявши, волю вишню тим самим поправ.
Розділ X, в якому розповідається про Григорія, який дива творив і холопів тим самим для монастиря здобував
Троє татей стояли в затінку дерев і дивилися, як ішли ченці на вечірню службу. Голосно кликало било, і звуки ті лунко дзвонили у вечірній тиші. Вийшов зі своєї келії і Григорій, худий, згорблений дідок, дибав повільно, на патерицю спираючись і в землю дивлячись. Виходили й інші ченці і мовчки ладнались у вервечку, один за одним ідучи і в землю дивлячись. Одноманітно похитувалися і начебто пливли над землею, чорні й упокорені.
— Дивіться, — сказав один із татей, високий і дужий чолов'яга. — На такого простачка й бідолаху той Григорій скидається.
— Маючи таке багатство, для чого йому в ченцях сидіти? — озвався другий, облизуючи вуста, було в той вечір парко, а його мучила після випитого меду спрага.
— Кожен по-своєму дуріє, — озвався третій, ще зовсім молодий. — Хіба йому тут погано? Має все, що хоче, а молитися, певне, полюбля!
— Чи зачиняє він келію, як іде? — спитав перший.
— Казав Іван, що ні. Але до замків немає за мене кращого, — похвалився той, що спрагу терпів. — Звіщав Іван, що скарбу в тій келії не перечислити.
— На монастир, бач, не віддав, — мовив молодий.
— Здохне, то саме туди перекотиться, — криво всміхнувся високий.
Ченці входили один по одному у церкву, часто хрестячись, не пішов із ними тільки Єремія Прозорливий, який і підслухав розмову татей, але не поспішив, як то годилося б, попередити Григорія — приховану-бо ворожнечу до нього відчував. Таті ж почали крастись у затінні дерев до Григорієвої келії, а Єремія послав хлопця до ігумена передати, що він нездужає і на вечірню сьогодні не прийде.
Таті йшли так тихо, що
— Може, залишимо когось на чатах? — спитав високий.
— Доки не кінчиться служба, ніхто з них не прийде, — відказав той, що спрагу відчував. — А що вже цей Григорій!…
Високий смикнув двері — були зачинені. Той, що спрагу відчував, підійшов і придивився.
— Тут у нього проста засувка, — сказав і просунув у отвір зігнутий шматок дроту. Натис, щось у дверях рипнуло, і вони подалися.
Таті знову озирнулися і ступили через поріг. Крізь віконце з воловим пухирем цідилося скупе вечірнє світло, і його вже було не досить, щоб роздивитися;
— Світи свічку! — наказав високий.
Келія виглядала убого. Ложе, заслане темним укривалом, голий стіл і один ослінець. Шматок стіни було завішено полотниськом.
— Де ж тут скарб? — розчаровано протяг молодий.
— Так він тобі в руки й полізе, — озвався високий. Той, що спрагу терпів, зазирнув під стіл.
— Овва! — сказав він. — Тут, братове, скриня… Теж на засувку зачинена. Ану присвіти!
Молодий присвітив, ставши на коліна. За мить скриню було відчинено: звідти смачно запахло смажениною.
— Еге! — сказав той, що спрагу відчував. — Тут, браття, гуска печена і мед у сулії.
Він витяг сулію і, відкинувши закривку, жадібно приклався.
— Не час тепер пити, — суворо сказав високий. — Це ми потім заберем, коли посилимо.
— Згагу вгамовую, — озвався пияк, віддихуючись. — Мед, браття, — не пив такого!
— Недаремно він колись княжим ловчим був, — озвався високий і підійшов до полотниська. Відкинув і задоволено засміявся.
— Двері, братва!
Той, що спрагу відчував, поставив сулію у скриню і за мить оглядав двері.
— Тут якийсь чудний замок, — сказав він і потяг за паса, прибитого замість ручки. — О, та вони відчинені!
Двері відчинялися натужно. Щось їх з того боку затримувало.
— Тримай, а ми пройдемо, — наказав високий. Перший проліз із свічкою молодий, за ним високий.
— Ходи сюди, — сказав із середини високий. — Тут, брате, таке! Той, що спрагу відчував, проліз у отвір і від здивування відпустив двері: вони лунко хлепнули.
— Тихо, ти! — озвірився високий.
Вони стояли й дивилися. Перед ними висів різьблений мисник, заставлений дорогоцінним посудом. У нерівному світлі свічки той посуд матово полискував.
— Це, браття, його кліть. Тут і вікон нема. Гляньте, яка скриня! У кутку стояла окута сріблом скриня. Той, що спрагу відчував, кинувся до неї.
— Цей замок я знаю, — сказав він радісно. — Нелегка, правда, штука.
— Відчиняй, а ми посуд зберемо.