На Розпутті
Шрифт:
– Та що ж про луку?
– Та що там чуть?
– Та хто його зна, що воно чуть...- одмовив староста, скидаючи шапку та чухаючи потилицю.
– Кажуть, подав пан бомагу?
– Та кажуть...
– Та хто ж казав?
– Та я од людей чув...
Громада не знала, що робити. Справді, офіціально нічого не було відомо, а поголоску про луку пустив Олійниченко, маючи своє на думці.
– Кажуть,- почав Грицько,- що щось приїде, одбере в нас луку і гроші за те, що косили її. А якщо не дамо грошей, так цінуватиме.
– Овва! Підожде!
– Де таки видано,
– Авжеж - ні!
– Такого й закону нема!
– Нєт, єсть!
– озвавсь, як Пилип з конопель, Семененко.
– А ти хіба знаєш?
Пішли до писаря. Писар довго морочивсь, вишукуючи, що треба, та гримаючи на мужиків за те, що не дають йому робити діла, але таки знайшов десь, що є такий закон.
– А що?!
– спитався Семененко.
– Так то ж тоді, як громада справді винна, а не тепер.
– За свою землю та ще й будемо платити.
– Та вона ж наша з діда й прадіда!
– Дозвольте, люди добрі, мені слово сказати!
– озвавсь чийсь голос.
Молодий парубок, скинувши шапку, виступив з громади. Хто знав його перш, тому важко було б пізнати в йому Андрія - так одмінився він - постарівсь і змарнів. Глибока зморшка лягла між бровами, але очі тепер мов палали.
Люди озирнулися на його. Хоча парубки й не можуть мішатися до громадських справ, але Андріїв батько був хворий і в громаду не виходив,- тим Андрій міг тут бути.
– Кажи!
– озвався хтось.
– Ще аж ту весну,- почав Андрій, втупивши очі в землю,- був я у Гайденка.
– Це в того, що в Костівці?
– Еге! І говорив я з їм про цю землю. Він мені казав, що це суд неправий.
– Авжеж ні!
– Казав, що на землю є десятилітня давність. Оце коли хто проволодів землею десять год як хазяїн, і ніхто до його не чіпавсь і землі тієї не однімав, то вже й не одніме, хоч би земля й не його була.
– Он ба! А це ж земля наша, з діда й з прадіда!
– Ач, який мудрий!
– скрикнув Семененко.- Які закони познаходив! Де ти їх вичитав? Чого ти бунтуєш громаду? Хіба можна проти начальства йти!
– Проти начальства я не йду, бо ще й начальства ніякого нема,- відмовив Андрій, і очі йому блиснули,- а тобі панський полигачу, кажу: не в'язни не в своє діло, коли хочеш, щоб до тебе були добрі! Коли ти одкинувсь од цього діла з самого спершу, то чого ж тепер в'язнеш?
– Їщо би я чужую землю трогав!
– Ну, то й не в'язни, коли не хочеш гіршого!
– Ба! Він ще й нахваляється! Та я тебе в суд! Та я!..
– Та цить, Артеме,- озвавсь дід Степан,- бо він правду каже. Дай і людям казати! Кажи, Анрію!
– Ну, попадьошся ти до мене кагдась!
– просичав Семененко, ховаючись за людьми.
– Так я й дізнававсь, як це діло вийшло,- почав знову Андрій,- так каже Гайденко, що ніяк не зна, а що тільки не по правді. І казав мені Гайденко, що він тоді прохав Раденка, щоб той діло припинив, і той сказав, що припиню. І справді,- припинив був аж на год, а тепер он що - знов!..
– Та й до Гайденка вже щось не став їздити.
– Мабуть, глек розбили.
– Та Гайденко не такий, як він.
– То чоловік простий і до нашого
– Ну, та не перепиняйте парубкові,- хай каже!
– Кажи! Кажи!
– вдалися знов до Андрія.
– Так ото ж я й кажу: позов не по правді. Не будем поступатися! Хіба мало вже ми витратили на цей позов? Хіба мало нас тягано? І оце нам тепер оддавати ту луку? Хіба ж воно годиться? Ні, луки ми повік не віддамо! Хай приїздить той пристав, чи хто там такий. Ми йому скажемо отак і отак: ми не десять, а тридцять год маємо цю землю і поступатися нею не хочем. Почує та й поїде.
– А тоді ж що?
– А тоді побачать начальники, що не поступаємось, і возьмуть собі в голову: мабуть, суд не по правді — треба пересудити. Та й пересудять.
– А пересудять же?
– А не пересудять, то ми подамо од себе знову прошення. Бо невже ж таки й поступиться? Держімося свого!
– Так! Так!
– Добре каже!
– Хоч молодий, а не дурний!
– загомоніли громадяни, їм сподобались Андрієві слова, всім здавалося, що так зробити, як Андрій каже, буде добре.
– Авжеж не поступатися!
– кричала громада.- Ми за своїм правом хоч до царя дійдемо!
Постановивши не "поступатися", громада розійшлася.
Андрій пішов і собі додому. Тяжко в його на серці було. Чув, що життя його розбито.
Змалку бачивши важке мужицьке бідування, наважився Вибитися з його, зробитися зовсім самостійною людиною. А такою міг він стати, тільки маючи землю - ось через віщо всі його думки повернулися в цей бік. Він кохав Орисю дуже, але не міг бути з нею щасливий, не досягши своєї мети. І він кинув її на рік, пішов на чужину, робив як на каторзі, часом, і вдень, і вночі, і досяг нарешті свого: заробив стільки грошей, що міг вертатися додому з певною надією на забезпечене щастя. Уже малював собі це щастя в думці, уже уявляв собі любе Орисине личко. Страшно, невимовне страшно й люто розбила доля всі його мрії!..
Орисина смерть викликала безліч розмов, безліч згадок Жіночі язики цокотіли, і потроху виявлялося, що той або та бачили Орисю з якимсь паном і якась дівчина навіть підгледіла що то був Гордій; нарешті всім навіч прибігала Орися до Гордія в Радівку і відтіля побігла як божевільна. Все це впевняло Андрія в тому, що ворогом йому був Гордій. Парубок ходив, як божевільний, але ні на що поки ще не наважившись Він кільки разів брався за сокиру, ладен зараз же побігти і розрубати нею Гордієві голову, але спинявсь; бравсь і за сірники але йому гидко було йти нишком і підпалювати. Його страшенно тягло до помсти, але рука не знімалася на злочинство. Почував, що не може не помститись, але як - не знав. Другого дня він був у громаді і відразу назначив собі свій шлях. Йому шкода було своєї громади; а надто ще громада йшла проти його ворога. Йому здавалося, що він мусить обурити громадян проти Гордія, щоб вони не поступались. А тоді, як оборонить громада своє право, то він, Андрій, візьме в громади папери і позиватиме Гордія за увесь той клопіт, що зробив він своїм позвом громаді. Він випозива і... Але що ж далі? Душа в Андрія палала, він чув, що такої помсти йому мало.