На Розпутті
Шрифт:
– Як то - заманулося?
– скринула вона, вихопившись з його з рук та зірвавшись на ноги.
– Хіба я про що кажу? Хіба ти не повинен мене сватати? Хіба ти... хіба тобі... хіба можна...
Сльози підступили їй до горла і не дали доказати. Вона заридала. Гордій насупився знов.
– Я бачу, що ти сьогодні якась чудна, - промовив він наче недбало.
– Заспокойся! Поговоримо про се іншим часом. А поки - прощавай!
Хотів притягти її до себе, щоб поцілувати, але вона відштовхнула його геть. Він промовив:
– Ну, як хочеш!
– і пішов з пасіки.
Орися чула, як він ішов і як нарешті
Плакала, аж поки виплакала всі сльози, а полегкості не знайшла. Згадала тоді, що мати звеліла їй зайти в Радівку - взяти в крамниці заполочі. Треба було йти, і вона пішла. Ідучи, вмилася з річки і змила свої сльози. Прийшла в Радівку швидко, зайшла в крамницю, купила, що треба, повернулась, щоб вийти, і відразу зупинилась. На другій перії, трохи навскоси від крамниці був панський будинок. Двором коло його йшов - Орися відразу пізнала - Гордій. Він зійшов на рундук і увійшов у будинок. Хіба це контора?
– подумала Орися і спиталася про це у жида-крамаря.
– Ну, яка там контора,- відмовив той,- то панська хата,- ото ж і пан пішов.
– Який пан?
– спиталася Орися.- Отой панич?
– Ну-да, гарним дівчатам усе паничі сняться,- відмовив жид, сміючись.- Коли ж то не панич, а пан.
– Як то пан?
– ледве вимовила Орися, чуючи, що в неї ноги трусяться.
– Ну,- як пан? А так пан, що він тут пан, у цій окономії. Якби він був панич, то він був би панич, а то він має жінку й дитинку, ну, то він пан.
Світ обертом пішов Орисі. Вона ледве могла встояти, але перемогла себе...
Не помітила, як перебігла Радівку, але вийшовши з неї, почула, що в неї нема сили далі йти. Сіла під вербою, що росла за селом над невеличким струмочком.
Не розуміла спершу, що саме зробилося. Тільки чула, що зробилося щось велике й страшне. Так, мовби все завалилось. Але дедалі вона потроху починала розуміти своє становище. Зрозуміла, що той, кому вона так без краю вірила і все віддала,- одурив її. Тільки грався з нею, бо в його є "жінка й дитинка". "Жінка й дитинка" - ці слова, мов грім з неба, вдарили її, і вона й тепер усе їх чула, вони й тепер дзвеніли їй у вухах.
Так ось як: все, що було, це омана. Всі його поцілунки та впевнення - се дуріння, брехня. Йому все це було так, як і не було, але їй!..
А може, всього цього й справді не було? Орися до пуття н знала, чи було воно, чи не було. Силкувалася згадати, але думки, образи тільки плуталися в голові. Може, це сон був?
А, ні, не сон! Було! Було, бо вона, Орися, вже не та! Ой, боже ж! Боже! Боже!
Так це була брехня? І як він цілував - се брехня? І як казав, що вона йому рідніша над усе на світі, що вона ясочка, сонечко,- то се була брехня? І як він дивився їй у вічі своїми зорями-очима, то се теж була брехня? Ні, ні, вона цьому поняти віри не може, це якась помилка, це не те! Це жид помиливсь. Може він не пізнав Гордія, а може, Гордій чого до пана прийшов. Треба впевнитися, треба довідатися! Та як? У людей розпитатися? Ні, люди збрешуть, або помиляться, або догадаються. Треба самій, самій!
Схопилася з місця і кинулася назад, у Радівку. Перебігла край слободи і опинилася перед Гордієвим будинком. Незважаючи
– Скажіть, скажіть: ви йому жінка? Це його дитина?
Страшенно здивована Ганна тільки дивилася на дівчину.
– Ганно!
– промовив Гордій, виходячи з другої хати, і зупинивсь: укупі з Ганною була Орися. Вона теж уздріла його і кинулась до його.
– Так ти мене одурив? Се твоя жінка? Жінка й дитинка?
Дівчина ще раз глянула на злякану Ганну, на скам'янілого Гордія і зрозуміла, що помилки не було.
– А-а!
– якось несамовито, гостро скрикнула вона і прожогом кинулась геть з дверей, перебігла двір, слободу і побігла геть у поле...
Тієї ж хвилини, як Орися вибігла з хати, вийшов з неї й Гордій. Ганна безсило схилилась на канапу. Все зрозуміла, але вона цього не сподівалася. Правда, їй давно вже тяжко було жити. Але це!..
Дитина заплакала в неї на руках. Ганна встала і понесла її в свою світлицю. Без думки про те, що робити, положила її на ліжечко, приспала. Дитина тихо заснула, а Ганна зосталася над нею непорушна. Силкувалася подужати себе. Хотіла бути спокійною, бо так багато треба було рішити питань, а проміж їми одно - таке, що від його залежало тепер усе її життя.
Хотіла сама собі вияснити своє становище. Почала зга-Дувати минуле, збираючи факти, роблячи виводи.
Еге, вона давно нещаслива. Чому? Адже як вона йшла за Гордія, то любила його і він її любив. Чому ж так сталося?
У їх давно нелад. Вона добре сама знає свої вади, але знає також і те, що Гордій не дбав про згоду, а навпаки, за останній час видимо відрізнявсь од неї. Вона це бачила і навіть ніби розуміла, що мусить щось зробитися таке, що якось дасть вийти з цього важкого становища. Але такого не сподівалася!
Нащо він її так образив? Коли всякі почування у його в серці до неї вже вмерли, коли він міг знаходити щастя тільки з іншою,- чому він не сказав цього просто? Вона того ж дня поїхала б відціль, і діло зробилося б просто, щиро, найголовніше - щиро, без сієї плутанини з брехні, серед якої опинились тепер усі троє: і Гордій, і вона, і та бідолашна дівчина. Гана згадала собі Орисю, і їй зробилося шкода дівчини. Її обличчя, її слова, її скрик - усе доводило виразно, що її тяжко одурено. І хто ж одурив? Гордій!
До дівчини почувала жаль, але до Гордія зовсім інше. Думки її про те, що Гордій буде героєм, не справдилися - се знала вже давно, вже й звикла до того, що Гордій не герой, а проста людина. Але тепер!.. Тепер вона довідалась про таке, що відразу скидало його з усякого п'єдесталу, і Гордій навіч їй падав... А обурене почування вимагало задовольнення. Вона знає добре, що тут їй більше нема місця. Вона сьогодні ж скаже йому про це і, як тільки можна буде, швидко поїде до матері.
Устала, щоб знайти його і сказати йому. Дожидатися не могла - їй здавалося, що тут помости печуть їй ноги. Вийшла в другу світлицю, обійшла увесь будинок,- Гордія не було. Почала дожидатися, але він не приходив, Ганна побачила у вікно в дворі наймита і спиталася про Гордія. Наймит сказав, що Гордій поїхав на поле.