На Розпутті
Шрифт:
– Нехай буде, що буде!
– казав він собі.- Але треба спершу це довести до краю. А там нехай не здивує!
Андрій досі не був у Демида. Пішов до його порадитися другого дня після громадської ради. Але як на те Демид ще зранку виїхав у місто і казали, що на кільки днів, бо має там діло. Цього Андрій не сподівавсь, і це йому було дуже погано: він певний був, що такого порадника, як Демид, другого не знайде. Треба було дожидатися його.
Але ще не встиг Демид вернутися, а вже приїхав пристав з становим. Вони звеліли зібрати громаду, поки сами обідали в Гордія. Пообідавши, пішли у волость.
– Розібрали?
– спитався пристав, прочитавши.
– Ні!
– як одна людина, одмовила громада.
Пристав здивувавсь.
Ну... ну, так я вам удруге прочитаю!..
І він знову почав читати.
– Розібрали?
– Ні!
Пристав був зовсім збентежений.
– Але ж ви чуєте: "по указу...",- і він знов почав вичитувати і дочитав би аж до краю, якби становий не зупинив його.
– Стривайте, Григорію Григорієвичу, може, так буде краще. Слухать!
– гукнув він на громаду і почав казати, що вони, мужики, повинні віддати панові Раденкові луку і заплатити три тисячі рублів. Йому здавалося, що мужики його зрозуміли (він і не помилявсь), але як він доказав своє і пристав знову спитавсь:
– Ну, розібрали тепер?
– уся громада відмовила знов:
– Ні!
– А, скоти!
– вилаявся становий.- От я вас навчу розбирать!
Старий дід Степан виступив з громади і вклонивсь.
– Простіть, пане,- ми люди темні - де нам усе розібрати. Цебто ви про луку?
– Та вже ж!
– Так вона наша, з діда й з прадіда наша.
– Була ваша, а тепер - ні!
– відмовив становий.
– Ні, вона була наша й тепер наша!
– відказав йому дзвінкий Андріїв голос.- Наша буде!
– додав він, виступаючи з громади.
Становий так і стрепенувсь.
– Що? Ти смієш так казати? Бунтовник! Старосто, візьми його в холодну!
Ніхто й не ворухнувсь.
– Та що це тут?
– скрикнув становий, збуряковівши.- Де староста? Старшина?
Але і староста, і старшина на той час десь зникли.
– А, ви так! Я ж вам! Іди сюди!
– крикнув він на Андрія.
– Чого?
– спитався той.
– Іди сюди!
– Чого?
– Громадо! Зв'яжіть цього чоловіка!
Громада не ворухнулась.
– Та що це - бунт?
– ще раз спитався становий.
– Не бунт,- скрикнуло кільки голосів,- а нема за що його в'язати, бо ми всі так кажемо, як він.
– Ах ви ж!..- вигукнув становий лайку і ту ж мить, стиснувши кулаки, кинувся з рундука і вдарив з усієї сили в обличчя першого, хто стрівсь йому. Перший був дід Степан; кров залила йому обличчя, і він упав додолу.
Громада мов здригнулася, мов щось загуло в їй і стихло.
– А, ти бунтувать!
– скрикнув становий і замахнув
Андрія. Але Андрій як залізними кліщами вхопив станового за руку.
– Пане! Нас цар визволив од бійки!
– промовив він, важко дихаючи.
– Що?
– заревів становий і ту ж мить лівою рукою з усісили вдарив Андрія по щоці. Не тямлячи
Пристав побачив це, кинувсь у волость та й чкурнув другими дверима аж до Гордія в двір.
– Стій, не руш!
– крикнув громада на Андрія.
– Пусти його!
Андрій нехотя пустив. Становий устав.
– Старшина! Урядник!
– хрипко закричав він.
Ніхто не приходив.
– А! Так, бунтовники!
– вигукнув він.- Я вам!..
І, швидко повернувшись, збіг на рундук і побіг слідком за приставом. Безпечно добіг він до Гордієвого будинку і там стрів блідого з переляку пристава.
Через півгодини обидва вже їхали в місто. В місті вони наробили галасу...
А тим часом і радівська громада не гаялась. Як люди побачили, що становий утіка, то кільки голосів тюкнуло на його, а вся громада зараз загомоніла:
– Як це так? Защо він б'ється? Мало вже він і так бив? Та то хоч б'є так, кого нападе, або десятників, як у його на стійці бувають, а це вже й у громаді почав битися.
Громада обурилася.
– Де писар? Будемо писати прошення на станового.
Але і писар, і старшина кудись утекли. Кинулись їх шукати, та ніде не знайшли.
– Нехай Андрій пише!
– гукнуло кільки голосів.
Зараз же винесено з волості стіл, поставлено на рундуці, і Андрій сів за його. Громада казала йому, що саме писати, вислухувала написане, виправляла або додавала. Години за півтори папера написано. Це була скарга і на Гордієву економію, і на суд, і на станового. Написано її кшталтом громадської постанови. Треба було підписуватися. Але як до того дійшло, то виявилось, що в старости нема печаті, а старшина з писарем так-таки десь і поділися,- а вони повинні засвідчити постанову. Хоч хотіли, хоч не хотіли радівці, а мусили відсунути цю справу і постановили зійтися завтра знову, привести старшину й писаря, попідписувати й засвідчити громадську постанову і зараз же їхати з нею дідові Степанові та Андрієві в місто аж до губернатора, "а коли можна, й вище".
Ось через віщо другого дня після обід (було якесь свято) вся громада радівська знову стояла коло волості. Тепер людей було більше, ніж учора; чимало жінок з дітьми посідало тут таки поблизу, лузали насіння та клепали язиками. Громада дожидалася свого отамання, але його й сьогодні не могли знайти. Не дожидаючись, поки знайдуть, громадяни почали підписуватись самі. Письменні почали одбирати руки в неписьменних, щоб підписатися за себе й за їх. Андрій стояв над папером і показував, де і як треба писати. Підписування вже кінчалося, як зненацька задзвенів дзвоник. Всі нашорошили вуха.
Волость стояла край села: нею кінчалася верхня перія, але проти волості далеко ще тяглася перія нижча. Рундуком волость стояла до нижчої перії. А позад волості, мало не зараз же за нею, починалася панська земля, а на їй ліс. Ліс був дуже близько від волості, сажень на сто. Цим саме лісом і був шлях у Радівку з губернського міста і звідти й чути було дзвоник усе дужче та дужче. Але відразу він стих і хвилин з п'ять нічого не було чуть, а тоді знову задзвеніло, і ту ж мить з лісу вихопилась коляска, запряжена чотирма баскими кіньми.