На Розпутті

Гринченко Борис Дмитриевич

Вони були здебільшого все змісту персонального. Демидів закид про риторику не був неправдивий, але Ганна цьо­го не помічала,- їй здавалося гарним усе, що робив Го­р­дій. Дайбільш сподобались їй двоє віршів. В одних автор казав до народу:

Ти той, що я в тобі свій ідеал уздрів, Тобі вклонивсь до ніг твоїх; Ти той, кого в душі я змалку вже любив У мріях чистих молодих. Привідцею твоїм в твоїй за світ борні Я ще з дитинства марив бути, І помогти тобі бажалося мені, Щоб збувсь своїх ти горя

й скрути.

Другі вірші були змісту ще більш особистого:

І матері, й батька Не знав я своїх. І все те кохання, Що мав би до їх, Віддав я, убогий Народе, тобі, Бо жив я з тобою І в щасті, й в журбі, Я мучився вкупі З народом моїм, Я плакав і часом Сміявся із ним. В дитинства мойого Сирітськії дні Були мужичата Братами мені.

Про ці останні вірші заговорила Ганна з Гордієм, стрівшися з ім знов у міському саду.

– Знаєте, я вивчила двоє ваших віршів...- почала вона несміливо.

– Справді?
– зрадів Гордій.- От, не варто було! Але ж які?

Ганна сказала які й додала щиро:

– Вам, мабуть, тяжко було жити змалку?

– Тяжко? Я не знаю, може, й тяжко, але хіба це не все одно?
– Ніби недбало відмовив Гордій.

– Розкажіть мені про себе!..- попрохала дівчина.

Гордій замислився на хвилину, а потім почав оповідати. Він оповідав так, як його дитинство уявлялося йому тепер. Оповідав про забутого, занедбаного хлопчика, про самотнього сироту, що знаходив єдину радість у житті - братаючися з "дітьми народу". Він оповідав, як навчався змалечку любити сей народ, як зважився працювати для його і тільки на те придбав і освіту. Він казав, що працюватиме в літературі і опріч того, стане мужичим адвокатом: бідний мужик гине, не знаючи законів. Ганна слухала цю палку оповідь, і її добре дівоче серце сповнялося пекучим жалем до того малого занедбаного сироти, а потім її очі починали бачити в Гордієві борця за народне щастя й долю, героя. І йдучи поруч з їм, Ганна думала:

– Щаслива буде та, що піде з ним укупі на цю святу боротьбу.

З цього часу образ Гордіїв уже не покидав Ганниної душі: вона носила його в собі, не могла збутися його. А збутися вона хотіла. Вона-бо вже почувала, що робить якесь злочинство проти когось. Проти кого? Знала, хоч не зважувалась поки наменувати його. Ці думки вбивали в неї всю енер­гію. Вона сновигала з хати в хату без діла, не мігши його собі знайти, бо її обхоплювала чи то якась важка нудьга, чи то сподівання чогось. Почувала, що щось мусить статися, і це не давало їй спокою, дражнило їй нерви. Демид заходив до їх тепер не часто, він мав багато клопоту з батьковою справою, і йому було ніколи. Але Гордій сам бував досить часто, познайомився з її матір'ю, і Ганна виразно бачила, що він ходить задля неї. Дожидала того часу, як він сам це скаже. Але що вона тоді йому відмовить?

Що відмовить! Якби вона знала!

Знала тільки, що вона напівзв'язала вже себе з Демидом. Вона завсігди була до його прихильна. Його тиха, але кремезна вдача, його ласкавість та щирість приваблювали її. Але тепер інший став перед нею, і той інший був такий блискучий, що Демидова постать зовсім зблідла перед ним. Демид був звичайна гарна, чесна людина, а цей був повитий якимсь героїчним сяйвом. І дівчині несамохіть згадувалися Гейневі вірші про лицарів духа святого, того духа,

Що робив та й нині робить Найдивнішії дива: Розбива тиранів замки І кайдани розбива. Давні

рани смертні гоїть, Людське право знов дає,- Через його поміж людом Рівність, воля настає. Він прогонить злу темноту І примари чорні пріч, Що псують кохання й втіху, Нас дратують день і ніч. Збройних лицарів багато Дух святий собі обрав,- Щоб його чинили волю, Душу їм одважну дав. Дорогі мечі в їх сяють, Мають прапори у їх! Ти б хотіла, любко, бачить Гордих лицарів таких?

– Еге, і я бачу його,- казала вона собі, - він перед мене, сей лицар!

Дівчина чула, що блискуча постать Гордієва, узброєна в її мріях у святого духа лицарську зброю, запановує у неї в душі, а Демидова постать оступається далеко назад.

Але їй було сором. Вона подала Демидові надії і була через це винна. Що ж мала робити? Чи не мусила зректись усяких думок про Гордія і справдити Демидові надії? Але ж се було б їй занадто важко...

Саме тут набіг один випадок. Одного разу намірялися їхати в театр. Квітковський узяв ложу, бо хотіла їхати й мати. Але мати потім щось рознемощіла і зосталася дома.

Брат та сестра поїхали вдвох. Давали якусь нудну драму. З початку другої дії Ганна вже не слухала, її просто дратувала та нісенітниця, що балакано на сцені, їх товариство з ложі не схотіло дослухувати і поїхало після другої дії додому. Ганна й собі хотіла була вже попрохати брата їхати з театру, як зненацька побачила, що він комусь кивнув головою.

– Хто там?
– спитала вона.

– Раденко,- він, мабуть, зараз прийде.

Ганнине серце чомусь одразу стрепенулось і затихло.

– Нащо йому приходити?
– промайнуло в неї в голові.

– І потім їй здалися надзвичайно довгими ті хвилини, що проминули, поки відчинилися двері і в ложу ввійшов Раденко.

– А Гайденка нема?
– спитався Квітковський, здоровкаючись.

– Нема - не схотів.

– Сідайте!
– попрохав Квітковський і поступився Гордієві своїм стільцем поруч із Ганною, а сам сів трохи позаду, сю мить піднято завісу.

Поздоровкавшися, Ганна повернулася до сцени і, здавалося, не зводила з неї очей. Вона не дивилася на Гордія, сидів поруч з нею, але вгадувала всі його рухи; вона чула, він тут, біля неї.

Завіса впала після третьої дії; Квітковський пішов з ложі. Ганна зосталася сама з Гордієм.

– Ну, як вам подобається ця премудра драма?
– спитався Гордій, уперше вдавшися до неї.

– Ніяк,- одмовила вона.

– І ви не помилилися!
– весело сказав Гордій. По правді кажучи, нас одурив заголовок. А хто це грає героя? Дозвольте мені глянути в програмку.

Він простяг руку. Ганна мусила повернутися до його. Їх очі зустрілися, рука доторкнулася до руки. Ганна здригнулась. З тих очей лився на неї такий світ, що їй одразу зникло з-перед погляду все навкруги - і ложа, і сцена, і ввесь театр з сотнями людських голів. Вона встала, мов хотіла оборонитись од цього впливу, що скоряв її. Але нічого не могла зробити і знесилена знов сіла на стілець. Цієї саме миті завіса піднялася вгору.

– Вам не душно?
– спитався Гордій.- Може, трохи відхилити двері?

– Ні-ні,- з якимсь острахом сказала дівчина і зараз же пожаліла, що так сказала, їй треба було тікати від цього впливу, бо він її - вона виразно чула - скорив цілком, але тікати вона не могла.

– Боже мій, чи довго ж іще?
– думала вона. На її щастя драма була в чотирьох діях і саме це була четверта. Але поки ж скінчиться!..

А тим часом Гордій не зводив з неї очей. Його палка, вразлива натура теж тягла його до Ганни, і в його грудях займалося бажання вхопити ці малі руки і вицілувати їх усі...