На Розпутті
Шрифт:
– Сказати їй усе?
– промайнуло йому в голові.- Чиї не краще б дома? Та хіба не однаково? Хай собі там той натовп слуха драму, а вони прислухаються до тієї пісні, що в їх у душі співа.
Вони сиділи вже трохи далі, вглиб у ложі, їх мало було видно. Гордій повернувся до Ганни, і його ясний погляд упав на неї.
– Ганно Михайлівно!
– почав він і зупинився на хвилину.
Вона вся здригнулася.
– Ось воно!
– подумала вона.
Але Гордій себе подужав і сказав тільки:
– Ганно Михайлівно!
– Ні,- тихо відмовила дівчина.
– Я маю дещо вам сказати,- почав знову Гордій цієї хвилини двері відчинилися, і ввійшов Квітковський. Гордій стріпнув плечем,- так у його звичайно виявлялося - пересердя - і змовк. Мовчки досиділися вони до кінця дії і, не дожидаючи водевілю, вийшли. Прощаючись, Гордій палко стиснув Ганні руку, а Квітковському сказав:
– Я у вас незабаром буду.
Ганна вернулась додому зовсім іншою. Почула, що ступила новий шлях і що з того шляху несила звернути або вернутись назад.
Вона не спала всю ніч. Уже не думала, бо не могла боротися цім почуванням, що її охопило. Тільки почувала себе страшенно винною перед Демидом.
– Що робити? Що робити?
– стукала їй у голові, як вершлягом, страшна думка в той час, як дівчина, стиснувши зуби та втупивши очі в темряву, лежала нерухомо на своєму ліжкові, закинувши руки за голову.
Другого дня вона не вийшла з своєї хати. Мати, побачивши її, звеліла їй не вставати, думала навіть посилати по лікаря, та Ганна не схотіла.
Але вона не могла й лежати. Бліда, змучена блукала по своїй хаті. Не вийшла обідати і тільки ввечері стрілася з братом.
– А в нас були Раденко та Гайденко,- сказав Квітковський.
– Кланялись тобі.
– Вкупі?
– спиталася Ганна.
– Що - вкупі? Кланялися вкупі?
– засміявся брат.
– Ні, нарізно.
– А, який ти!.. Були вдвох?
– Ні, спершу був Раденко, а тоді Гайденко, і навіть останній не знав, що перший був. Якось розминулися. А що хіба?
– Та нічого, так...
– Я сказав, що ти хвора, і Раденко обіцявся зайти завтра.
– Були обидва, - думала Ганна, - спершу був Раденко, а тоді Гайденко. Обом треба дати якусь одмову. Одному вона вже обіцяла цю відмову, а другий ось-ось попроха її. А що вона відмовить?
– Спершу був Раденко, а тоді Гайденко, - знову зринали братові слова у неї в голові.
– Еге, спершу... Але чого вона мучиться? Хто пізно приходе, той сам собі шкоде. Ну, і хай так буде! Хіба вона вже не вільна? Хіба вона зв'язала вже себе з Гайденком? Вона йому сказала, що відмовить згодом, Але хіба це визначало, що вона відмовить: еге? Ні, треба швидше якось це скінчити!
Але як саме скінчити? Чом вона не може сказати йому: ні та й годі. Що її зупиня? Вона не розуміла, зовсім не розуміла.
Але другого дня вона зважилась. Треба ж щось було йти. Вона вхопила
Похапцем запхала папірець у конверт, написала адресу. Але як одіслати цього листа? Поштою не хотіла. Скористувалася з чоботаревого хлопця - у їх дворі жив чоботар, і його гарненького хлопця знала Ганна і часом давала й читати книжки. Навчивши його куди нести листа та не казавши від кого і не дожидати відмови, вона послала його.
Демид сам був дома, як хлопець пхнув йому в руки конверт і одним скоком уже вибіг з сіней.
Демид зачинив двері і глянув на адресу. Пізнав писання
– Що це? - подумав він.- Чи не сталося чого? Вона була хвора!
Розірвав конверт і прочитав:
"Простіть! Не можу. Забудьте! Г. К."
Рука з листом затремтіла в Демида. Ось і сталося! Тільки сталося зовсім несподіване. Він іншого, зовсім іншого сподівався. Ні, він навіть певний був. А тепер... Що ж це? Через віщо? Защо?
Демид засунув листа в конверт і сховав у кишеню. Тоді підійшов до столу, сів і, зпершись на стіл ліктями, обхопив руками голову. Він чув, що йому треба зрозуміти те, чого він ніяк не міг розуміти...
А Ганна тим часом дожидалася чоботаревого хлопця (їй хотілося бути певній, що лист уже в руках у Демида) і, не мігши всидіти в хаті, одяглась і пішла йому назустріч .
Пройшла вулицю, завернула за ріг і відразу зустрілася з Гордієм.
– Ганно Михайлівно! А я до вас іду,- сказав Гордій, стискаючи їй руку та сяючи очима. Він помітив, яке стурбоване в Ганни обличчя, але вона здалася йому ще кращою, ніж звичайно, і його серце радісно затріпалось, як він подумав:
– Вона моя, вона буде моєю, ця чудова дівчина! Моя люба, моя...
– Ви дуже поспішаєтесь кудись, Ганно Михайлівно?
– перепинив він сам себе.
– Ні,- ледве одмовила Ганна.
– Коли так, то пройдімось трохи, і я скажу вам, чого я йшов до вас.
Ганна мовчки повернулась і пішла поруч з Гордієм.
– Пройдімо в міський сад,- попрохав він.
Сад був за кілька ступнів звідси. Вони ввійшли в його. Людей було так мало, що легко було знайти захисток для розмови.
– Ганно Михайлівно, ви не догадуєтесь, чого я до вас, власне до вас, приходив?
– спитався він.
У Ганни застукало в голові і вона ледве могла промовити:
– А чого?
– Скажу просто: я люблю вас. Я приходив прохати бути моєю дружиною.
Вони йшли безлюдною стежкою, сховані од людського ока за густими деревами. Ганна схилила голову й мовчала.
– Ганно Михайлівно!
– почав знову Раденко, і голос його затремтів.- Галю!..
Вона підвела голову і глянула йому в вічі. Перед нею була огутна осяйна врода, перед нею була людина, що сперечатися з нею вона не могла. Гордій зрозумів це, і ту ж мить його губи схилилися над дівочим обличчям...