На Розпутті

Гринченко Борис Дмитриевич

– А, мовчіть! Ви нічого не тямите!
– сердито відмовив Гордій.

Гордій часто гримав так на хлопців, і вони до цього позвикали, але сьогодні це їх уразило - мабуть, тим, що верталися нездобихом і що вважали себе за правих. Але ж іще більше вразило їх те, що другого дня Гордій до їх не вийшов, не вийшов і третього, і четвертого дня...

А Гордій тим часом багато дечого зробив. Пішовши від хлопців він усе думав про того "чорнявого" та сердився на себе, так збентежився перед їм, поступився назад. Він злував увесь день, а другого дня його потягла якась надзвичайна

цікавість знов до пасіки. Він підійшов тихо і глянув з-за тину. Гоние сяло ясно, золоті бджоли бриніли проміж вуликами, під гіллястою грушею у холодку сидів "чорнявий" і дививсь книжку. Гордій якось поворухнувсь, суха гілка тріснула, і чорнявий почув.

– Тікати? О ні!
– подумав Гордій і випроставсь.

Чорнявий побачив його, трохи наче здивувався, згорнув книжку, устав і підійшов ближче.

– Що тобі треба?
– знов спитався він, як і вчора.

– Я зовсім не бажав красти в тебе мед!
– одмовив Гордій зважливо.

Чорнявий трохи підняв брови вгору - мабуть, здивувавсь - і відмовив:

– Але ж ти прийшов по його.

– Ти думаєш, що мені нічого їсти?
– скрикнув Гордій.

– Ні, в тебе їсти є що,- я знаю!
– відмовив чорнявий.

– А ти звідки знаєш?

– Татко тебе й твого дядька знають.

– А хто твій татко?

– Мій татко?
– і очі в чорнявого засяли.- Мій татко - Кирило Семенович Гайденко.

Гайденка Гордій трохи знав. Він жив тільки за п'ять верстов од Гордія і часом бував у Гордієвого дядька, але зрідка і за ділом: дядько щось не ладнав з ним. Гордій помовчав, а далі спитавсь:

– Це ваша пасіка?

– Наша.

– Що ж ти тут робиш?

– Пасіку бережу та читаю.

– І ти не боїшся сам бути так далеко від дому?
– спитався Гордій. Сам він не злякавсь би цього, але звик, що всі хлопці можуть боятися, а тільки він, Гордій - ні... хіба так, часом...

– Чого ж я буду боятися?
– відмовив чорнявий питанням.

– Ти й ночуєш тут?

– І ночую тут, у катразі...

– Сам?

– Ні, з дідом Паньком.

– А! Вночі боїшся!

– Еге, вночі страшніше. Я одного разу ночував сам, а дід Панько ходив на слободу - і було поганіше, ніж удвох.

– І твій батько зна, що ти сам ночуєш?

– Ні, він цього не знав - це було вчора, а я додому сьогодні піду.

– І знов прийдеш?

– Якщо татко пустять.

– Якщо пустять? Хіба ти його слухаєшся?

– Авжеж! А хіба ти дядька - ні?

– Ні!

Хлопці змовкли.

– Яка в тебе книга?
– спитався Гордій. Він на шостому році самотужки вивчився читати і страшенно любив цікаві книжки. Він уже поперечитував їх багато з дядькового книгозбору, роблячи се крадькома, щоб дядько не знав.

– Іди подивись!

Гордій трохи постояв, подумав. Він вагався.

– А як тебе звуть?
– несподівано спитавсь він у чорнявого.

– Демидом.

– Де-е-ми-дом...- протяг Гордій. Йому не подобалось ім'я, і він уже хотів був сказати про це, поглузувати, як то він завсігди досі робив з хлопцями, але спинивсь. У цьому чорнявому кремезному хлопцеві з глибокими темними очима було щось таке, що зупиняло

Гордія.

– А чом же ти не кажеш мені, як тебе звуть?
– спитався Демид, бачачи, що Гордій мовчить.

– Мене? Мене звуть - Гордієм!
– Се ім'я Гордій вимовив навіть гордо: він уважав його за дуже гарне, за найкраще - з того часу, як вичитав, що один цар звавсь так, як і він. І, сказавши ім'я, Гордій скочив на тин та й стрибнув у пасіку.

Через кілька хвилин хлопці вже сиділи в холодку під грушею та й роздивлялися на книжку з малюнками. Се був "Шлях до Північного бігуна" Ж. Верна. Демид тільки оце зараз почав книжку і йому легко було почати її знов і читати голосно, щоб і Гордій міг слухати. Він так і зробив.

Спершу читав Демид, потім Гордій. Слухали обидва надзвичайно уважно. Вони читали мало не до вечора,- аж поки Гордій сказав, що йому треба йти.

– Але ти без мене не читай,- чуєш,- не читай!
– казав він Демидові.- Я завтра знов прийду.

– Добре,- відмовив Демид,- приходь!

Він був радий, що Гордій прийде. Хлопці, видимо, подобались один одному.

Гордій справді прийшов і другого, і третього дня. За сі дні вони дочитали книгу. Гордієві сподобалась вона надзвичайно. Гатерасова [2] постать стояла мов жива перед ним.

2

– Гаттерас - герой твору Ж. Верна “Подорожі і пригоди капітана Гаттераса” (1865).

– Якби я мав три мільйони,- скрикнув Гордій,- я теж поїхав би туди і вже я добився б до Північного бігуна!

Демид похитав головою.

– А ти думаєш - ні?
– спитавсь Гордій задерикувато.

– Важко,- відмовив Демид.

– Важко? О, я цього не боюсь! Я дуже радий, що буде важко, дуже радий! Більша слава буде! Ох, якби в мене було три мільйони!

І хлопець, не змігши всидіти, почав нервово бігати по пасіці, лякаючи бджіл.

– Гордію, бджоли покусають,- не лякай їх!
– казав Демид.

Але Гордій на те не зважав,- він навіть не чув Демидових слів. У його в голові вже мигтіли картина за картиною. У його була дуже буйна фантазія. Те, що він прочитав (хоч часом і мало розуміючи) багато романів, зробило її ще дужчою. Часом уночі або і вдень, лежачи в саду в холодку або нервово ходячи, починав він марити. Мрії в його були всякі, але всі вони були міцно зв'язані з ним самим, його постать була осередковою постаттю на всіх тих малюнках, що малювала йому розпалена фантазія.

Він уявляв себе великим привідцею - як Наполеон, що про його він прочитав недавно. Він - простий солдат, але бере в бран ворожого генерала і відразу з солдата робиться офіцером, далі полковником, далі генералом... Він сміливий, розумний, солдати за малим не моляться на його, і він іде, й воює собі царство, і стає там царем. І бачить себе, як на пишному коні він уїздить у повойовану столицю. Навкруги трупи ворожі, кров, але те все топче кінь копитами, а йому, Гордієві, до ніг схиляються городяне, виносячи ключі від міста.