На траверсі Бета Ліри
Шрифт:
— Мій майбутній тесть роздуває успіх, — посміхнувся Макгроун, рушаючи. Вийшовши з кадилака, він легко збіг гранітними сходами адміністративного корпусу Уестерна і зайшов у приймальню боса. В око йому впав незвичайний вираз обличчя міс Шелли.
“І досі ображається на мене, дурненька”, — подумав Макгроун.
— Шеф є? — спитав він, беручись за ручку масивних дверей.
— Ні… тобто так… Будь ласка, заходьте, містер Макгроун, на вас чекають.
Знизавши плечима, Макгроун ввійшов до шефа.
— Доброго ранку, бос.
— А-а, негідник, кретин тупоголовий! — лайка так і розпирала шефа.
Ніколи ще Макгроун не
— Читай, виплодку! — Шеф замахнувся, але Макгроун ухилився від удару.
Телеграма впала на підлогу. Макгроун підняв її. Літери стрибали перед очима.
“Вчора закінчено розслідування. Поліцією Пітерстауна виявлено, що причиною (далі був пропуск: слово “безпорядок” заборонялося в офіційному листуванні) є кібернетичний механізм з маркою Уестернського інституту. Вказаний кібернетичний механізм при цьому додається…” — Макгроун пригадав величезний натовп, який йому довелося об’їжджати учора вранці по дорозі в Уестерн; якийсь чоловік сказав йому, що в приміщенні фондової біржі виявили незвичайного кота з прожектором на лобі і його тепер ловить цілий загін поліцейських.
— Ти у мене ще відповіси! — погрозив шеф кулаком. — Ось він, твій виродок! — Нахилившись, шеф витяг із саквояжа понівеченого Киця і жбурнув його в обличчя Макгроуну.
— Забирайся геть! — прохрипів шеф у найвищому припадку люті. — Забирайтесь обидва!
…Тієї пам’ятної ночі ракета, політ якої корегував Киць, відхилилася від курсу і, обійшовши Місяць, наче бумеранг, повернулася назад. При наближенні до Землі катапультуючий пристрій викинув Киця на грішну Землю. Одне лишається загадковим у цій історії: чому Киць під час першої радіопередачі змовчав про свою бійку з аборигенами, погоню навколо столу, розгойдування на абажурі і ганебну втечу у вікно?
Поки що інженер Макгроун перебуває у в’язниці. Не виключена можливість, що він виявиться підривним елементом. Міс Шелла носить йому передачі, хоч і ризикує викликати незадоволення шефа.
ХМАРИНА
Довгий південний вечір згасав. Косе проміння каліфорнійського сонця ковзало по коричневому парапету набережної, по смугастих квадратах незліченних тентів, по дрібній, одшліфованій хвилями гальці.
Проте пляж був переповнений. Адже був кінець серпня — розпал купального сезону, погода на всьому узбережжі вже протягом трьох тижнів стояла напрочуд тепла й тиха. А через чотири дні, за прогнозом метеорологічної станції, мали розпочатися затяжні дощі. Тому всі, хто приїхав у Байамі, — один з найфешенебельніших курортів побережжя, — поспішали навтішатися сонячними днями. До того ж кілька днів тому в Байамі приїхала знаменита Мерілін Грінгі — “зірка національного екрана”, як називала її преса. Скрізь її супроводжувала численна юрба поклонників: Мерілін любила товариство і вміла поставити
— Ах, навіщо цей дощ? — вередливо сказала Мерілін, почувши прогноз, і тупнула ногою, взутою в ласт небесного кольору.
Прекрасна Мерілін, немов Афродіта, вийшла з морської води і стояла біля самої кромки прибою. Невдало кинутий акваланг валявся поруч на піску.
— Дощі ще не скоро, маємо цілих чотири дні, — зауважив Денні Мортон, незмінний супутник зірки.
— Все одно, хоч і через чотири дні. Всі хочуть ясної погоди. Чому б не послати, як завжди, колективне замовлення в службу погоди? Хай дадуть сонячну погоду. Я дивуюсь, як це досі нікому не спало на думку. Може, дорого коштуватиме? Але ж не це важливо. Я перша ладна сплатити хоч тисячу доларів за кожен сонячний день.
— Боюсь, гроші тут не допоможуть, — сказав Денні Мортон.
— Гроші не допоможуть? — здивувалась Мерілін. — Ви захворіли, Ден!
— Я ніколи не хворію, ви це чудово знаєте.
— Але ж ми не далі як минулої зими замовляли в Бюро снігову заметіль. Пам’ятаєте? Тоді, на плато Індіанок… Температура мінус два, тиск звичайний, швидкість вітру чотири метри на секунду.
— І Бюро ідеально виконало всі умови, — підхопив Мортон, — лижна прогулянка вдалася на славу. Все це так. Але цього разу рівно через чотири дні буде дощова погода, бо є одна людина, яка так хоче.
— Хто ж ця людина і чому вона хоче дощу?
— Дивіться, — коротко сказав Мортон, кивнувши до строкатого по-східному пишного намету.
Біля входу в намет стояв боком до них високий худорлявий чоловік. Ніби відчувши на собі чужий погляд, він обернувся.
— У нього хронічна астма. На його хворобу, як не дивно, добре впливає похмура погода.
— О, Парчеллінг… — прошепотіла Мерілін. Обличчя нафтового й автомобільного короля, одного з двадцяти, що фактично керували країною, вона добре знала з фото в газетах, з телепередач. — Тоді, звичайно…. З ним сперечатись важко. — Дівчина перевела погляд на море. — Однак, здається, прохання Парчеллінга не тільки виконується, а й перевиконується…
— Що ви маєте на увазі?
— Дивіться уважніше. В напрямі бакена, — Мерілін простягла руку. — Бачите?
— Якась пляма, — невпевнено сказав Мортон.
— Пляма! Це справжнісінька хмарка!
— Ну й оченята! Мало того, що вони прекрасні, вони ще й зіркіші, ніж у рисі!
— Дякую за комплімент, — засміялася Мерілін. — Але дивіться: здається, хмарка наближається.
— Може, то чайка? Або вітрила яхти.
— Не схоже. А втім, ми зараз з’ясуємо. Принесіть, будь ласка, підзорну трубу.
За хвилину Мерілін уважно вдивлялася в морську далечінь, підкручуючи гвинт настройки.
— Ну, що?
— Моя правда, — одгукнулась Мерілін. — Це не чайка й не вітрило, а таки хмарка. Щоправда, маленька. І все ж хмарка! Ось візьміть трубу…
Але Мортон уже добре бачив її неозброєним оком.
Хмарка росла на очах. Мортону здалося дивним, що ніхто не помічав її. Денні обернувся. Люди купалися або лежали на піску.
Минувши бакен, хмарина посувалася до берега.
Був той тихий передвечірній час, коли сутінки ще не настали, але вже явно вгадувались. Тіні гусли і водночас розпливалися. Коли хмарина була метрів за сто п’ятдесят од берега, її нарешті помітили. Люди нерозуміюче поглядали на море: що то за чудасія так повільно наближається до берега, ковзаючи по поверхні води?