На траверсі Бета Ліри
Шрифт:
— Прошу дати чемодан, — сказав він. — Я виїжджаю.
— Там за вами боржок…
— Так, прошу, — юнак понишпорив в кишенях, дістав зібгану кредитку й поклав її на бюро конторки. — Ось. Здачі не треба.
Подякувавши за чайові, портьє нахилився і дістав невеликий чемодан.
— А чемодан у вас важкенький, містер… Чи не каміння там?
— Ви вгадали, — засміявся чоловік. — Бувайте здорові!
Обличчя в постояльця було незвично бліде. “Мабуть, попав під дію радіації, бідолаха”, — подумав портьє. Провівши молодого чоловіка довгим поглядом, він почав гортати книгу запису постояльців. Де ж він?
Півтори години, що залишилися до відходу повітряного експреса, були нестерпно нудні. Купивши квиток, Катіль Револьс пішов до читального залу.
— Мені, будь ласка, “Байамі сан”, — звернувся він до чаплеподібної дівиці.
Не дивлячись на покупця, та подала газету.
— Дякую, міс.
Катіль пробрався до вільного столика. Йому весь час здавалося, що його вивчають насторожені погляди. Поквапно сівши в крісло, він затулився газетою. Літери стрибали перед очима. “Випадковість чи диверсія?” — питав велетенський заголовок. “Президент зацікавився байамською подією”. “Чи може природа вчинити злочин?” А ось… — Холодний піт виступив на лобі Револьса. Червоні літери заголовка зловісно вигукували: “Ми маємо нитку”, — заявляє шеф поліції. “Стривожена громадська думка вимагає знайти і покарати злочинця. Ми не можемо допустити, щоб життю найкращих, найблагородніших синів народу загрожувала небезпека. Загальновідомо, що Гуго Парчеллінг завжди дбав про народ, чуйно…”.
“Авжеж, Гуго досить чуйно забрав у мене автомобіль”, — подумав Катіль.
Далі йшла реклама. Де ж нитка, про яку каже шеф? Катіль нервово перегорнув кілька сторінок. Рука його тремтіла.
“Серед особистих речей потерпілого знайдено важливі докази. Лабораторний аналіз підтвердив наші догадки. На жаль, поки що не можемо сказати про це докладніше з відомих причин…”
Які це важливі докази? Смішно. Адже він, Катіль Револьс, чудово знає, що ніяких доказів не може бути! Але чому так дивиться на нього той чоловік у котелку? Катіль обережно глянув ліворуч. Гладкий чоловік, що пильно дивився на нього, поквапливо одвів погляд.
“Шпик! Треба тікати. Якщо він не піде за мною, значить, іще не все втрачено”.
Катіль повільно рушив до виходу.
— Юначе! — почувся тенор товстуна.
Катіль здригнувся. “Тікати безглуздо”, — промайнуло в голові.
— Ви чемоданчик забули, — товстун доброзичливо кивнув на крісло.
— А, дякую. — Катіль поквапливо схопив чемодан і вискочив з читальні.
Намагаючись не потрапляти нікому на очі, він попрямував до вокзалу. Там у скверику сів на лаві. Коли повз нього кілька разів пройшла підозріла парочка, Катіль підвівся і пішов геть. Решту часу пробув на пероні, не відходячи далеко від динаміка, з якого безперервним потоком линула інформація про рух поїздів.
Ох, нарешті! Крижаний голос жінки-диктора звучав у його вухах, наче музика… Його експрес подавався для посадки в другому тунелі.
Револьс кинувся до поїзда. Тунель зустрів його пругким потоком кондиційного повітря і лункими голосами пасажирів. Експрес стояв на рівному бетонованому майданчику, що губився вдалині. Граціозний і легкий, він був схожий на гігантську видовжену краплю з тупим носом і витягненим хвостом.
В купе ще не було нікого. Полегшено
“Не мине й години, — подумав він, — як я буду в іншому кінці континенту. І надала ж мені лиха година їхати в цей проклятий Байамі! Наче не можна було підшукати кращого місця для відпочинку”. Правда, Катіль і собі не смів признатися, що на його вибір — куди податися відпочити — вплинула невелика газетна замітка під заголовком: “Наша Мерілін їде в Байамі”.
Вагон здригнувся. Почулося характерне шипіння: це сотні пневматичних швидкодіючих насосів почали нагнітати повітря під рівну, без будь-яких ознак коліс, підлогу експреса. Через хвилину на повітряній подушці товщиною в кілька міліметрів поїзд помчить з швидкістю, якої зовсім недавно досягали хіба що реактивні турбольоти.
Двері відсунулись, і в купе ввійшов чоловік у чорній: сутані.
— Добрий день, — сказав він Револьсу, витираючи піт. — Ну й парко сьогодні.
— Добрий день, отче, — відповів Катіль.
“Хвала богу, що попутник у мене священик”, — подумав він, витяг кишенькову біблію, з якою ніколи не розлучався, і заглибився в читання.
— Похвально, сину мій, — мовив прибулий, скидаючи сутану, під якою був легкий сірий костюм.
Катіль здивовано дивився на нього.
— А що? Змінився? — задоволений справленим враженням, чоловік зареготав. — Ну, давайте знайомитись. Чарлі Кноуп, актор.
— Актор? — вражено пробурмотів Катіль, невпевнено потискуючи дружелюбно простягнуту руку. — А як же…
— Що? — засміявся Чарлі, вказуючи на недбало кинуту сутану. — Це лише маленький камуфляж, не більше. Інакше не спекаєшся поклонників, особливо поклонниць. Ну, а до церковної особи придивляються менше, крім того, є змога закрити частину обличчя, не викликаючи підозри. Тепер моє маскування — до дідька, — сказав Чарлі, сідаючи навпроти Револьса. — Але тоді, певно, ні до чого й ваше? — Кноуп доторкнувся до біблії, що лежала на колінах Катіля.
— Це не маскування, — твердо відказав Револьс.
— Пробачте, — після невеликої паузи сказав Кноуп, — якщо я образив ваші почуття. Але в наш час так рідко можна зустріти віруючу людину…
— Нічого, я не образився.
— Ну, коли так, то ви повинні розпити зі мною пляшечку. І не думайте відмовлятися, — додав Кноуп, помітивши протестуючий жест Катіля. — Сподіваюсь, бог не заперечуватиме: це чудове вино з Іспанії.
Незабаром Катіль і Чарлі вже були найліпшими друзями.
— Ні, ти мені все ж поясни, — наполягав Чарлі, — як ти, інженер, освічена людина, можеш вірувати в бога! Це ж безглуздя. Ну, я ще розумію — вірувати для інших. Чого-чого, а святенництва в нашому суспільстві хоч відбавляй. Але ти… Ти ж віруєш насправді?
— Ти надто примітивно дивишся на речі, — сказав Катіль, допиваючи вино, — все надміру спрощуєш. Бачиш, люди часто вживають поняття, не вкладаючи в них ніякого змісту, або потворно викривлюють цей зміст. Ось ти кажеш — бог… А що таке бог? Звичайно, я не уявляю собі якусь всемогутню і всюдисущу істоту, котра все бачить, все знає і все може. Хіба мало наївних байок вмерло разом з стародавніми легендами? Це були дитячі роки людства.
— Але ж людство ген коли вийшло з дитячого віку, — вставив Кноуп.