На траверсі Бета Ліри
Шрифт:
— Здрастуйте, хазяїне.
— Я сьогодні трохи забарився. Як твої успіхи?
— Потрібні гроші, — сказав Кроулі.
— Знову гроші? Ти одержиш все, що тобі належить, лише після… після реалізації.
— Гроші мені потрібні тепер, — похмуро сказав Кроулі.
— Щоб знову нажлуктитись до нестями і потім валятись у канаві?
— А хоч би й так? — з викликом сказав Кроулі.
— А чи знаєш ти, що мені коштувало витягнути тебе з поліцейського управління? Я і гадки не мав, що ти за ґратами і тебе мають судити “за
— Може, було б краще, коли б ви залишили мене там, — тихо мовив Кроулі.
— Що, що? Ти це облиш. У нас є контракт. І май на увазі: неустойка тобі дорого обійдеться.
— Я пожартував, хазяїне, — змінив тон Кроулі. — Але ж ми домовилися з вами, що ця спроба буде останньою?
— Моє слово — закон, — кинув хазяїн, знімаючи плащ і капелюх.
— Якраз перед вашим візитом мені згадалося дитинство, — мрійно тяг Кроулі. — Весна на фермі… квітневе сонце… і батько ладнає машини для оранки.
— Ну, що ж. Скінчиш роботу, одержиш гроші, і ти вільний птах. Можеш придбати собі хоч три ферми, хоч цілий десяток. Ти вже налагодив апарат?
— Потрібен ще тиждень.
— Тиждень?.. Це забагато. За три дні зможеш?
— Дуже важко. Доведеться працювати вдень і вночі. Не брати ж помічника…
— Слухай, я подвою твій гонорар. Тільки вкладися в три дні. Добре?
— Добре, постараюсь.
— От і чудово. Та й тобі самому цікаво швидше покінчити з цим.
— Ви принесли? — спитав Кроулі.
— Звичайно, тому й прийшов. Ось останній рентгенівський знімок… Аналіз крові…. Електроенцефалограма… Здається, це все, що тобі потрібно?..
Не відповідаючи, Кроулі пильно розглядав аналізи.
— Великі зміни в корі головного мозку, — сказав він після тривалої мовчанки. — Бачите? Оці шпилі на графіку стали гострішими і вищими. Значно посилилась аритмія загальної діяльності: таких провалів минулого разу не було.
— Отож без нових даних навряд чи вдалося б знайти адресата?
— Звичайно. Адже машина — не людина. Відгадувати не вміє.
— Дивись, Кроулі. Я прийду рівно через три дні. Щоб усе було готове до запуску. А коли… Ну, гадаю, ти сам розумієш… — І він попрямував до дверей.
“Сам розумієш”, — гірко всміхнувся Кроулі, залишившись один. — А що, власне, я розумію? Що мені треба якнайшвидше позбутися цієї гидоти. Може, піти до редакції газети і все розповісти? Ні, пізно. Газети напевно підкуплені. Хазяїн видасть мене правосуддю, і тоді точно — електричне крісло”.
— Ет, хай воно все згорить, — вголос міркував Кроулі, підійшовши до установки. — Кінець кінцем, хіба мало людей гине од всіляких катастроф? Чи багато важить порівняно з цим одне-єдине людське життя?
Кроулі ввімкнув установку і поринув у роботу.
Довгий і звивистий був шлях Мерілін від робітниці на хлорелловій плантації, де вона працювала з матір’ю, до почесного становища “першої
Добросерда, вона весь час намагалась допомагати своїм колегам — акторам, котрим щастило менше, ніж їй. Тому Мерілін незмінно користувалась повагою і любов’ю в світі мистецтв, чого не можна було сказати про інших кінозірок, зарозумілих, капризних і неприступних.
Давнім другом Мерілін був Мардон Вуд, журналіст з досить впливової газети “Ньюс Кронікл”. На нього скоса поглядало начальство, бо його вважали “лівим”. Проте редактор держав його: Вуд був здібним і сумлінним працівником.
До нього і вирішила звернутися Мерілін.
Маленьке вечірнє кафе було напівпорожнє. Вони вибрали столик в кутку біля естради, замовили пляшку сухого вина, і Мерілін розповіла Мардону про суть справи.
— Треба врятувати цю людину, — твердо мовила Мерілін.
— Скільки років Катілю Револьсу? — несподівано спитав Мардон.
— Він зовсім молодий. Здається, йому й тридцяти нема, якщо взагалі коли-небудь сповниться…
— Бідолаха.
— Розумієш, Марді, те, що він невинний, для мене абсолютно ясно.
— Для мене тепер теж.
— У всій цій історії є якась незбагненна таємниця. Зрозуміло, що замах на Парчеллінга — не випадковість, а завчасно обдуманий злочин. За всім цим щось ховається. Але при чому тут Катіль Револьс? Кому треба, щоб загинула безневинна людина?
— Виходить, що комусь треба.
— Що ж тепер робити? — тужно зітхнула Мерілін. — Навряд чи Триллінг відступиться од задуманого.
— Боротимемось, — заявив Вуд, байдуже дивлячись на сцену, де шеренга дівиць під оглушливі звуки барабана звивалась у танці. — Триллінг могутній, це правда, але ж не всесильний. Щось лишилось і від наших демократичних свобод. Я спробую що-небудь зробити в нашій газеті. На щастя, за чотири дні мій шеф виїздить у тривале відрядження, а заступник дурний, мов сорок пеньків. Спробуємо проштовхнути! Уявляєш, який це буде ляпас Триллінгу?.
Розрахувавшись з офіціантом, Мерілін і Мардон вийшли з кафе. їх зустріла вогка зоряна ніч, сповнена пахощів осені.
— Я проведу вас, Мері — звернувся до супутниці Вуд.
— Не треба, Марді. Я хочу побути сама. А ось і таксі.
Мерілін махнула рукою, і таксі зупинилось.
— Дзвони мені частіше, — сказала Мерілін, відчиняючи дверці. — Я хочу бути в курсі справ. Бажаю удачі, Марді!
Дверці грюкнули, і машина помчала. Вуд витяг сигарету. Несподівано з тіні, яку відкидала стіна будинку, виринув невисокий плечистий чоловік.
— Пробачте, — сказав незнайомець, — я хотів з’ясувати, про що ви розмовляли в кафе? І чому згадували ім’я Джона Триллінга?