На тведiй землi

Самчук Улас Олексійович

і саме ця уроєна картина, яка стала для мене ідеалом, гальмувала ціле моє підприємство разом з будівництвом, пані Сомерсет і Катрусею. Бо в центрі всіх моїх невральгічних мрій я бачив один тільки фокус — Лену.

Без неї все це не мало сенсу… Ані опертя, клімату, стилю. Я бачив її на нашій соняшній, заповненій квітами, веранді у її білому, поляпаному барвами робочому халаті з палітрою перед мольбертом, я бачив її вечірньою добою у темно-сатиновій піжамі й кімоно у нашому са льоні, погрузлу недбало у глибокому, кольору слонової кости фотелі з книгою, освітлену широким кругом світла зі стоячої лямпи, я бачив її у легкій домашній накидці зайнятою в її просторій,

завішеній, як картинна галерія, робітні, я бачив її у довгій, прозорій, нічній сорочці нашої ясної, легкої, просторої спальні.. Я бачив її спокійну, величну постать на тлі нашої барвистої, соняш'ної оселі з її вишуканими кольорами, при сході і заході сонця, при місячних ночах, за злив, громів і блискавок, за лагідних, мирних, теплих вечорів і ночей.

Лена стояла у центрі, у центрі всіх центрів, у найуявнішій уяві, у моїх тільцях крови, у віддиху, у смутку і радощах, у мріях і ділах щоденних. А разом стояла виразна ділема: або то вона, Лена, або то будівництво, фірма, Катруся, пані Сомерсет. Або то я продаю частину своїх акрів і будую свій підхмарний замок, або то задержую всі акри, одружуюсь з Катрусею, закладаю родину… Ха — ха… Які привабливі перспективи. Коли б не цей туман невідомости, в якому я заплутався з душею й тілом.

Бо ж де є та моя чародійна фікція Лена, за якими далями, просторами, океанами? Чи вона справді вернеться — туман, туман і непроглядність. іноді здавалося, що вона ось тут на досяг руки, що вона лиш вийшла і зараз буде назад, а знов іноді, під час моїх депресій і зневіри, я був переконаний, що вона відійшла і розчинилася в просторі назавжди. Де дійсність? Куди скерувати погляд?

Розуміється, я люблю будівництво, це стара моя пасія, маю в руках добрий початок, бачу мету… і разом…

Засадничо, ця тема була основною наших нарад зі Сниликом. Він мав найбільше досвіду в таких оправах, а також викликав у мене найбільше довір'я. Після всіляких міркувань, і не без мого натиску, ми прийшли до переконання, що моя ідея будівничої фірми є дуже добра, реальна і виправдана, але ми ще до неї не цілком готові. Потрібного нам основного капіталу годі одразу дістати, це було б понад наші спроможності, а будувати два-три будинки це не вихід з положення. Це можна робити без ніякої фірми, власними руками. Чи не краще зачекати, торгувати далі, чим дасться, а за рік за два, міцніше підкувавшись, приступити до справжнього діла.

Це було рішення опортуністичне, воно мене не вдовольняло, я не міг чекати, не було часу, поле не могло лежати, я мусів діяти і то зараз. Так чи так. Цілу ніч на роботі я власне про це лиш думав, а другого ранку, коли я пробудився дома після кількох годин сну, я одразу подзвонив Сниликові.

— Ральо, Степане! Я рішився!

— На що ти рішився?

— Продати два акри!

— Ти що, здурів?

— Здається… Але я все таки продам! і доручаю цю справу в твої руки. Вимагай п'ятнадцять за акр.

— Що думаєш робити з грішми?

— Викинути… На сміття.

— Нема часу на жарти.

— Думаю будуватися. Для себе.

— Зачекай. Я там буду!

Перемогла Лена. Катруся, розуміється, не була втаємничена у ці мої відчаянні рішення, вона, як завжди і як звичайно, педантично і віддано робила у мене порядки і по своєму очевидно прямувала до своєї виразної мети. Мені було соромно за себе, я уникав з нею розмов і довших зустрічей і намагався вдавати невинну жертву величезного завантаження працею.

Цього ж підвечора прибув Снилик. Він мав заклопотаний настрій, здається мої пляни йому не імпонували особливо, досвідченим оком він

ще раз оглянув мою територію, зацікавився справами далі за річкою, переважно мовчав, роздумливо дивився і коли відходив, ніби між іншим, з докором у голосі запитав:

— Навіщо тобі будуватися? Ти не маєш де жити?

— Як навіщо? — питав я здивовано.

— Хіба для примхи, — казав він далі. — Змарнувати гроші. Зроби лиш око до тієї он дами, — кивнув він головою у бік моїх сусідів, і маєш будинок. А гроші в бізнес.

— Я й роблю бізнес, — відповів я.

— Твій бізнес… Якась напевно примха, квітники, поезія… Який це бізнес?

— Є різний бізнес. Що для кого…

— Шкода твоїх талантів..

— Саме тому. Хочу їх вивжити.

На цей раз ми з ним, можливо вперше, не зійшлися в поглядах. Від'їжджаючи, він заявив, що дешевше, як п'ятнадцять тисяч за акр, цього тепер не можна пустити. Той он сусід, можливо, дав би й більше. Треба б лишень зачекати…

Я не перечив, я спокійно доручив ціле це діло в його руки, ми попрощалися ділово і як тільки він від'їхав, я негайно викликав телефоном сеньйора Артурі, пропонував йому звернутися в нашій справі до мого посередника, а одночасно просив подати мені докладні інформації, за яких умов його фірма могла б збудувати хату для мене особисто.

— Завтра, о одинадцятій годині я буду у вас, — відповів на це Артурі.

Я відчув виразно течію мого діяння. Це був прорив. Я був рішений. і коли це сталося, всі мої гамуючі комплекси розступилися набік і на мене найшло гарячкове бажання акції. Я вже власними силами, не чекаючи Артурі, почав розробляти пляни моєї будови. Я переглянув безліч всіляких журналів з проектами, ілюстраціями, описами будинків, квітників, посаджень, родів рослин, комбінацій форми. Я вже бачив будову, поділену на частини з її кольорами стін, з її висотою, шириною, розміром вікон, кількістю дверей, розподілу краєвидів. Я вже бачив розлогість сходин, виложених зі сирого, жовто-сірого з прожилками каменю, що нагадував мармур, я вже відчував враження цілої будови, поставленої на цьому ще порожньому місці, обсадженої вічно-зеленими рослинами гостроверхих туй, розлогих боровців, округлих довгошпилькових сосон. Я вже відчував запах рож, засаджених двома вигнутими рядами здовж заднього заїзду перед сходами.

Я виходив ще раз на місце, де мало це чудо постати, і я вже кроками виміряв його довжину, ширину, напрямки, віддалі. Мені хотілось, щоб мої високі сосни здовж алеї Матіяса гармонійно давали основне тло будови, щоб мої яблуні залишились, заразом допасовані до цілости, щоб моя стара хатина затримала своє місце. Весь цей день до самого вечора я віддав цій моїй візії, а потім на роботі моя уява невгавала діяти, переходячи до меблювання, до частин речей, до картин, до оздоб, до фіранок, до кольору килимів.

Знов мало спалося, коли прийшов о п'ятій рано з роботи, благо я тепер беру свій простір, між Торонтом і Оквілем, значно скоріше, це виносить мені не цілу пів — годину особливо, коли ранні дороги відкриті для руху. До десятої години я сплю, а годину пізніше, недбайливо одягнутий і постійно заклопотаний, зустрічаю сеньйора Артурі, який прибув точно своєю джі-емкою, говорив дуже поспішно і розложив переді мною десятки альбомів з проектами плянів, рисунків, фотографій — один кращий другого, найвибагливішої творчости нащадків і сучасників Леонардо да Вінчі, Джіо Понті, Пьера Люїджі Нерві, з їх найвражливішим відчуттям форми і стилю, які за двадцять п'ять тисяч кошторису на власній дільниці, могли вдовольнити дуже вибагливі смаки архітектурного уміння.