На тведiй землi

Самчук Улас Олексійович

— О, леді Сомерсет!

— Не кажіть мені леді, не кажіть мені Сомерсет. Кажіть мені Ен! А за Кетрен я вам дякую. Добре що ви її берегли від тих духів, їй вже час. А наша буда таки виглядає моторошно, колись це був "контри гавз", бо жили ми у Торонті при вулиці Блур недалеко від Батерст. Там тепер школа краси, а колись це був наш замок. А що до бібліотеки. Мій милий! Йдіть, беріть, просвіщайтесь. Ви перша жива істота, що після смерти мого чоловіка нею зацікавилась. Кому тепер потрібні Бронте, Дікенс, Байрон! Змилуйтесь над нашим віком! Звідки ви родом?

— З України.

— Чула. А де це є? Росія?

— СССР.

— Для мене ті літери порожній звук. Я знаю Росію і

була в Петербурзі. і як вони, скажіть, могли це перезвати на… Ах! Не моє діло! Ви любите книги? Йдіть, беріть, ось вам ключ. День і ніч. Коли хочете. Разом з Кетрен. Дівчина, як данський сир… їй треба… О, розумію, розумію! і вас розумію. Всі ті там по стінах абстракції? Чи не є це часом конкуренція моєї Кетрен?

Я був зворушений цією мовою, вона була зворушена також. — Павле! Не беріть цього сентиментально: жити треба просто, — казала вона. Це я була мізерно-забльокована, але бачите, що сталося. Зірвалася. Зависоко літала. По смерті чоловіка… Ще була молода… Втріскалась до фільмового артиста

— божество, знаєте ті часи. А був красунь — розуміється. За ним тягнулися сотні багато кращих за мене, а мільйони він мав свої. Виїхав до Англії Я літала через океан, як метелик. До Лондону, до Парижа, до Токіо, до Каїра… Кани, Рів'єра… Обсмалила крила і стала смішною.

— Ви не були смішною, — вирвалось у мене спонтанно.

— Смішною! Дурною! Не зміряла сил. На ціле життя зісталась калікою. З'їла сама себе, пропила нерви, прокурила легені, ніодного щасливого дня. Скажете любов? Не кажіть смішного. Пасія, патологія… Гангрена, що зжирає тіло і душу, ідіть до психіятра і лікуйтесь, чим можете. За всі свої поїздки тільки й маю, що знайшла ту Кетрен, оте дівча, що живе зі мною, якому я отруюю життя тільки тому, що воно не має де подітися. Я мушу говорити, пити, курити, кричати, дебошити. Не раз лежу п'яна, як свиня, а вона сидить наді-мною, як ангел, і прибирає за мною гидоти. Вона каже, що батька її заслали, що матір вкрали, а я кажу: росіяни, можливо, жахливі, одержимі бісом, але я жахливіша від них. Дурна та Кетрен!

— Протестую! — вирвалось у мене.

— Ви божевільний! Проти чого протестуєте? — казала Сомерсет.

— Кетрен не дурна! Кетрен щаслива!

— Ви подвійно божевільний! Яке щастя?

— Вам служити! Бути з вами! Мати біля себе таку людину!

— Нісенітниця! — викрикнула вона. — Не люблю таке чути! А зрештою — досить. Розплакалась! Вам треба відпочити. Добраніч! — і вона швидко встала і швидко відійшла. Я провів її через город до дверей її дому. Ми мовчали. Був великий мороз, світив ясний місяць. Купами, як сміття, горіли зорі.

IV

З Катрусею мав клопіт, чого і треба було сподіватись. Вона прибирала мою берлогу і готовила вечері. і мала свою манеру поведінки. Лишала записочки під подушкою — "спи гарно, Павле", або на столі "смачного, Павле", або при дверях "добраніч, Павле". Стелила мою постіль, ніби це був вівтар, готовила їжу, ніби священнодіяла. Її ці таланти наводили на мене сполох, я ставав її боржником і не знав, як протиставитись. Я весь час був зайнятий, ми рідко бачились, а як бачились — признаюсь: вона була пречудова, налита, як зріла ягода, мала здорове, свіже, пружне тіло, яке пашіло жагою і якого, ще раз признаюсь, мені бракувало, як дихання й повітря. іноді здавалось, що не видержу, забивало віддих і вона це бачила, чула, розуміла, чекала, вірила, її лазурні очі були прозорі і ясні, промінюючі, обіцяючі.

Але я знав ще одно: її любов значила одруження, вона не надавалася на ніяку іншу ролю і я не міг би собі на щось інше дозволити. А для одруження я не був готовий. Даремно, даремно. Я не був ще готовий.

Можливо, що на перешкоді стояло те саме, про що недавно говорила Ен — пасія, патологія, гангрена, але я це мав і мусів з цим рахуватись. Я постійно виймав одну фотографію у чорній, сатиновій піжамі і вона так гостро пригадувала Сімко, що у мене крутилась голова, ніби я дивився в безодню. Щоб забезпечитись перед Катрусею, я поставив ту фотографію на свому нічному столику, я говорив про неї навіть з Зіною, яка вийшла заміж за солідного торгівця, сильно згрубла і поводилась, як московська купчиха, повчаючи мене, що вона, тобто Лена, "поступила зі мною нечесно". Катруся приняла фотографію у чорній піжамі як належне зло і тільки одного разу дуже обережно, ніби торкаючись павутиння, вона питала:

— Хто вона?

— Одна малярка, — відповідав я.

— Ваша наречена?

— Ні. Сестра?

— Також ні.

— Любов? — запитала вона по короткій перерві зниженим голосом. На це я не відповів, що значило знак згоди, Катруся мовчала також, лишень спустила очі, які, здавалось, на хвилинку згасли. Але це пізнання не вплинуло на її поведінку. Вона знала, що в цьому є щось невиразне. Любов? Минула любов? Далека любов? А життя — життя і воно диктує. Воно має вчора, сьогодні, але має й завтра і Катруся добре знала, що кожне завтра може принести нам несподіванки — недобрі чи добрі… і вона тріпотливо насторожена, як дика пташка, на сторожі свого гнізда, чекала свого завтра.

Ні, Катруся не змінила своєї поведінки, а як змінила, то, здається, ще її загострила. Здавалось, вона цінила мої почуття, ніби вони були її власні, вона злилася з моїми наставленнями, затратила різницю між моїм і своїм і це ставило мене у становище оточення. Я почував інколи, що моє єство поволі розчиняється і поволі зникає, як окрема самостійна дія… і що поразка моя неухильна.

У цих умовах годі було оминути господу пані Сомерсет, вона вже цілком стояла на моїй дорозі, її бібліотека була вимовною причиною і разом непереможним магнетом. Деякими неділями я заходив до неї і бушував там, як садист. Це була особлива насолода забратися до тієї похмурої за денного світла, обшитої брунатним шалюванням, зі запахом тлінного паперу, святині і в її таємничих, глибоких, мало не злитих від довгого стояння лавах книг знаходити якусь несподівану рариту, яких була незчисленна кількість і погрузнути у її світах, промірах і просторах. Мій батько був учитель і без сумніву це від нього я успадкував цю ненаситну жадобу знання.

А леді Сомерсет чи тепер просто мила Ен, сидячи у своєму затишному будуарі, одягнута у просторий, теплий, ватовий халат, ніби султан турецький, приймала мене з великодушною поблажливістю до моїх книголюбних нахилів і крикливо-прихриплим голосом, ніби після перепою, питала:

— Що ви там робите? — вона мала на увазі бібліотеку.

— Оглядаю книги, — спокійно відповідав я.

— Слухайте, молодий чоловіче! Чи ви часом не імпотент? Там на нього чекає гаряча, як грім, дівчина, а він возиться з книгами. Я цього не розумію! і не розумію… Не кажіть, не кажіть! А може краще скажіть: що у вас там за лубом? Кажіть! Все кажіть!

Я сидів проти неї на низькому, м'якому стільчику і якраз мав у руці книжку Теккерія "Роман без героя".

— Це для вас! Це якраз для вас! — гриміла далі пані Сомерсет, у відповідь на мою розгублену мовчанку.

— А, я знаю… Ви там з тими своїми… Чи ви вірите справді в любов? — і не дозволивши мені на відповідь, вона одразу відповідала сама. — Я в це не вірю! Я це сама пережила! Я знаю! Я знаю! Це велика брехня!

— А що ви вірите… — Я розкрив було рота, щоб сказати, що це не правда віри, але вона не дозволила.