На тведiй землi

Самчук Улас Олексійович

Бояри, розуміється, також святили паску, їм пощастило більше, ніж мені, благодать свячення зійшла на їх хліб, крашанки, ковбасу і сіль безпосередньо з кропила, і разом зі сходом сонця ми вже прямували двома машинами здовж порожньою вулицею Блур, біля парку повернули на Гай-Парк авеню і за хвилину ми вже висідали, серед раннішньої святочної тиші, перед будинком Боярів, йшли сходами вверх, у вітальні ще раз христосувались, в їдальні вже чекав білий, святочний стіл, церемонно займались місця, наливались чарки, починали зі свяченого яйця, пили за святе воскресіння, їли іскристий, галицький борщ, печеню індика, подільські налисники. З кожною новою чаркою "голден веддінг"-у поповнялось

надхнення, у великих очах Марти загорілись подвійно вогні, Михайло заговорив про політику, нас було троє, але нас була повна хата і все видавалось однією суцільною благодаттю неба, яка прихилилась до нас зі своєї висоти.

Після розговіння, за традицією, належався заслужений відпочинок, Бояри відходили нагору до своєї відпочивальні, а мені Марта., зі всілякими грайливими примовками, двозначними натяками та спокусливими обіцянками, примостила постіль внизу, у вітальні, під вікном на новій ясно-жовтій канапі. Не роздягаючись і наспівуючи свою улюблену "чарочку медовую", що вислувлювало повну мою вдоволеність, та обмінявшись з Мартою ще одним надхненним "Христос Воскрес", я вигідно влігся і дуже швидко заснув святочно-традиційним сном. Здається, що коли Марта відходила, останніми її словами було щось як "хай вам присниться"… а що саме далі — не пригадую… А разом пригадую, що мені справді приснилось і була це Катруся.

Не міг би далебі сказати, що це саме було, але було це багато руху, багато людей, метушні, христосування, все що тількищо пережилося, а в тому пригадую обличчя Катрусі з дуже радісним, святочним виразом, яка намагалась протиснутись між людьми до мене і не могла цього осягнути. Така виразна реалістична картина, я це уже переживав, а коли прокинувся, здавалося, що все ще бачу те миле личко з його впертим на мене поглядом.

Мені було соромно й ніяково і коли б не Марта, яка стояла надімною у пишному домашньому халаті і настирливо питала, що мені снилося, я, можливо, зірвався б і побіг шукати той сон у дійсності.

— Що вам снилося? — допитувалась Марта.

— Що вам снилося? Вам щось незвичне снилося! Я стояла й дивилася. Ваше обличчя було дуже тривожне. Що? Скажіть, що?

Я не відповів, а швидко встав, демонстративно потягнувся і струснув головою. і попросив щось пити. Марта принесла склянку помаранчевого соку, я за одним духом випив і все ще під враженням сну, хотів був прощатися і відійти. Але Марта зчинила спротив, настояла, щоб я затримався, згори зійшов Михайло, ми ще раз розговлялися, одначе мій добрий настрій не вернувся більше. Марта виразно гнівалась. — Що з вами сталося? — питала вона з докором. — Нічого, абсолютно нічого! Можливо, я втомлений… і мушу від'їхати… — О! Знаю. Розумію… — надулась вона. Але я не міг нічого зарадити. Я мусів відійти.

Біля другої години я все таки розпрощався з моїми друзями. Це був криштально ясний день доброї, свіжої весни в її початковій подобі, коли перші навали тепла півдня вперше здолали сили зими, коли по городах розгортаються жовті вогники свіжої форситії, а по всіх травниках простеляються перші яскраво-зелені килими молодої трави, коли відчиняються гаражі і переданими, у сяйві сонця, барвіють авто-машини.

Я їхав широкою, просторою, помітно порожнішою, ніж звичайно, дорогою, передомною і за мною бігли машини в напрямку Ніагари, як звичайно, мене цей рух наповняв бадьорістю, у вухах все ще звучали прощальні лементи Марти і уривно в думці виникали то зникали фрагменти недавнього сну.

Дома, на моєму їдальному столі, на цей раз покритому білою, вишитою скатертиною, я знайшов дві, синю й червону, крашанки і писульку "Христос Воскрес!" Воїстину воскрес, Катрусю! Воїстину! Дякую мила! Дякую! Я взяв слухальце

телефону і набрав її номер:

— Гальо! Катрусю! Христос воскрес!

— О! Воїстину! — почув я радісний голос.

— Де ви були? — У церкві Привітання тітці Ен. Чи не хотіли б кудись зі мною?

— О! Дуже. А куди? — Куди будь. До кав'ярні, на танець.

— А коли?

— Десь під вечір. Біля п'ятої.

— Добре. Дуже добре. — І ми домовились.

Блаженна святочна втома, пригадую її ще з часів дитинства, яка перетривала роки безсвяточности і воскресла тепер у всій своїй силі, можливо, як атавізм далекого минулого. А можливо я був направду втомлений останніми місяцями, жив нервами, а коли прийшло відпруження то разом з ним і реакція на пружність. Вимагалось відпочинку. Я приліг з книжкою на канапу і під наркозом кількох сторінок читання непомітно заснув. Двері моєї хижі, коли я був дома, ніколи не замикалися і по часі я прокинувся від відчуття, що біля мене є хтось сторонній, а коли я відкрив очі — побачив дівчину у нарядному гуцульському строю — пречудове гаптована, барвиста сорочка, спереду і ззаду темно-червоні ткані запаски…

— Невже це ви? — вирвалось у мене спонтанно, я зірвався на ноги і ми кинулись в обійми. Забули за слова, лишень горнулися, задихалися цілунками, а коли прийшли до себе, я захоплено викрикнув:

— Катрусенько! Але це справді! Чудово! Просто чудово. Де це ви взяли?

— Вишила, — відповіла вона кокетливо, вся сяюча, мов спалах огню.

— І невже сама?

— А таки сама.

— То ви… чарівниця!

— А чи любиться, — казала вона по гуцульськи.

— і навіть дуже.

— То маєте ще й оце, — подала вона мені пакуночок, що лежав на столику. Я негайно розгорнув

— О! Катрусе! — вирвалось у мене. — То це ж не можливо.

— А чому неможливо?

— Бо неможливо. Бо я не заслужив. Бо така сорочка… Ні — ні — ні! Це неможливо, ніяк неможливо! — Чому не можливо? Ану одягніть. Чи буде личити, — казала вона переповнена видимим щастям, яке лилося повінню з її надхненної істоти.

Я мусів одягнути… Це була філігранно вишита, гуцульського крою зі стоячим низьким коміром і широкими, без чохлів, рукавами сорочка, зовсім, до найменших дрібниць допасована, домережана — справжній твір справжнього мистецтва, від якого промінювала справжня краса. і коли я вийшов з другої кімнати у такому вигляді, Катруся так зніяковіла, що здавалось, вона зірветься і втече. Її щоки залились густим рум'янцем, її очі горіли сяйвом, я підійшов до неї, взяв її теплу руку і легко потягнув до себе. Вона на мить насторожилась, ледве помітно здригнулась і кинулась до моїх грудей. Я обняв і пригорнув її до себе, підніс рукою її лице, її очі були вогні, її уста були гарячі і, здавалось, вона не може втриматись на своїх ногах. Я обережно підвів і посадив її до фотелю. Вона сиділа і деякий час не дивилась, мала закриті долонею очі.

— О, Катрусю! — казав я.

— Мені соромно, — відповіла вона.

— Соромно? Вам? Чого? Що ви така надмірно чудова?

— О, не кажіть! Не кажіть таке!

— В такому разі, знаєте що? Сідаймо і їдемо! Куди? Куди бачать очі. До Торонта. До кав'ярні. На танець…

Ми домовились на танець. Тим часом ми "билися" крашанками. Катрусина крашанка побила мою і вона дістала "битку". Вона прийшла до себе, мала гарний, святочний настрій, запропонувала, що сама зробить каву, я не перечив, ми разом заклопотано поралися біля моєї залізної плити, після пили каву на малому столику малої їдальні і безконечно гомоніли про всілякі домашні, близькі справи і між іншим я їй оповів про мої будівельні проекти, які мають вже завтра початися і якими вона була захоплена.