На тведiй землi

Самчук Улас Олексійович

Мій милий! Те, що звемо "модерне мистецтво" не конче модерне у наших просторах часу, воно модерне в неоліті, палеоліті, взагалі мова інстинктів, відрухів, печерних фресок, кам'яно — вікових людей. Сьогодні ми повернулись лицем взад, любуємось минулим, кожному хочеться бути як не новогвінейським дикуном зі свинячим кликом у носі, то в кожному разі сучасником пірамід, мумій. іЦо там Толстой, що Сартр. Це лиш натяки. Опрощення піде за всі межі можливого і одного разу, ще за нашого життя, Діор покаже моду з кам'яного віку, а на троні Франції сидітиме король без штанів з каблучкою в носі. Це протест, це конрта — прогрес, це свідоме протиставлення Америці. Патлаті дівчата й бородаті школярі, це лиш ходяча символіка, це транспаренти де-революцій. Чи ти не бачив

людей в сандалах. що йдуть походом двісті миль і протестують проти ато-мової бомби. Чи їм так, думаєш, шкода "сучасної цивілізації"? Або "життя мільйонів громадян"? пм нічого, абсолютно нічого не шкода, коли вони протестують, то роблять це з мистецтва для мистецтва, їм приємно почуватися у шкурі святих Антоніїв, великомучеників Зосима й Саватія, вони хотіли б попасти на ікону. Старий, древній — ходяча мумія філософ, підданий екс — бритійської імперії вікторіянської епохи, лорд Бертранд Артур Вільям Россел велично і маєстатично очолює цей прецесійний сандально — босий похід винахідників древности. Це все поняття. Закономірність.

Ти дивуєшся, чому я також з ними. Чуюся зобов'язаною. Мене кличе кров. Модерним мистецтвом займаюсь не я, а ти. Люди, що роблять сучасне. Будинки, дороги, компютери, джети, телевізори. Влазять до атому. Летять поза землю. Це є дійсне, сумарне мистецтво часу, деякі скульптори намагаються вловити його у форму скульптури, змонтованої з розторощених у аваріях авт. Ці до Парижу не йдуть. Ті йдуть у прерії Альберти, на бігуни, на Амазонку, попід дно океану. На місяць. На плянеті є два антиподи — Париж і Ню Иорк. Одним потрібен перший, іншим другий. Я бачила той і другий. Ню Иорк з висоти імперського Стейтового будинку і Париж з глибини Латинського кварталу. і вибрала… Бачиш. Чи ти можеш з цим погодитись?

Ми, голубе, нерівна пара. З різних епох. Наша зустріч випадкова. — Закінчила вона свої сентенції зниженим, приглушеним рефреном. Я був здивований і потрясений… і не тільки пожирав її думки, але й спостерігав та любувався її замурзаним, залишаєним, немитим обличчям, яке нагадувало голову розбитої химери щойно викопаної з старогрецьких розкопок. Я бачив її у таких різних позах, у різних настроях, але такою, як це, бачив її вперше. і повірив.

і я корився. Я не мав чого сказати. Та мова мене роззброїла і роздягнула. В певному місці я вибачився, пішов до своєї робітні, зателефонував Сниликові, щоб він відложив наші трансакції з поземком на інший час, потім вийняв з буфету пляшку австралійського вина і просив свою гостю перейти зі мною на веранду. Це, можливо, найкраще для нас місце. Ми можемо розчинитися в краєвидах, бачити зелень, квіти, людей, машини.

— Дуже приємно, — казала Лена. Чи знаєш, яка мені пригадалась ситуація?

— Цікаво.

— Місце в квангелії, коли диявол виводить Христа на вежу і показує йому чудове довкілля.

— О! — вирвалось у мене. Але давай вип'ємо і за лишимось друзями, — додав я.

— Навіщо нам бути друзями? — питала вона подразнена.

— Нема потреби. Так просто. Після твоєї мови… Але чи варто бути ворогами?

— Але й не друзями. Це значило б, що минуле було для нас малозначним. Що його можна замінити дружбою. Ти сам казав не писати святочних карток, і я це оцінила.

— Чи ворожнеча краще визначить вартості, ніж дружба?

— Абсолютно, — казала вона подражнено й закурила цигарку. Аж тепер я помітив, що вона була дуже втомлена, її нерви напружені, її вигляд сірий. Мені було шкода, що я так її зустрів і хотілося це направити.

— Я знав, я чекав… Я тобою жив. і нараз що? Вороги?

— Два смертельні антиподи. Які борються далі. Ти не тільки мене чекав. Ти також боявся. Ти панічно боявся. і тоді на Сімко.

— Не точне визначення… Не боявся, а бентежився.

— Чого? — питала вона і мускули її щік нервово грали.

Чи не досить було причин? Один той Трухлий… Я не докінчив речення, Лена несподівано встала, швидко підійшла до мене і вдарила мене в лице. і несподівано відійшла до будинку. Для мене це був справж ній шок, нічого подібного

не міг сподіватися Я був остаточно розгублений. Спочатку хотів було також зірватися і бігти за нею, але чомусь стримався і це було добре. Не легко було збагнути, що вона зробить далі. Най правдоподібніше, вона так само відійде, як і прийшла, а цього мені ніяк не хотілося. Таке фатальне обірвання на пів слові… Ні-ні-ні! Я мусів щось зробити. Я нашвидку випив ще чарку вина, зійшов униз і мав намір увійти до будинку заднім входом. і коли я вийшов з-за рогу на другому боці, я побачив Лену за будинком під яблунями. Її вигляд був дуже розгублений. А помітивши мене, відрухово і швидко побігла мені назустріч, кинулась мені на шию і схвильовано казала: — О, Павле; Вибач! Як можеш — вибач! Я сама не знаю, що зі мною діється.

— Передовсім вибач мені, - тим самим тоном казав я. Це моя вина, абсолютно моя і я не можу собі цього дарувати. Може зайдемо до мене.

Я завів її до свого кабінету і вказав на софу. — Ти втомлена. Приляж. і як можеш, засни. Нічого не думай. Все буде добре. Я відійду.

— Я ж хотіла побути з тобою. Чи ти знаєш, що у мене немає цигарок?

— Я там, здається, маю. Зачекай.

Звичайно я мав цей продукт для гостей у вітальні, але на цей раз не було. Я знав, що вона не зможе витримати довше без курення і нічого не залишалося, як поїхати до міста й купити.

— Леночко, — казав я, вибач, цигарок нема, але негайно будуть, їду до міста. За чверті. години буду назад. Чи зможеш витримати?

— Я ще маю одну.

— Ну, от. Закури, відітхни… Тут ось маєш прекрасну лектуру… — Я подав їй першу ліпшу книжку з тих. які я мав для засипання — ''Чужинець з Арізони", чи щось подібне.

Лена погодилася, я негайно від'їхав, крім цигарок, мав інші справи, чверть години витягнулась тричі і коли я вернувся — Лена спокійно спала на тій самій софі, як була одягнена, повернута на бік, ноги підігнуті, голова на краєчку вишитої Катрусею подушки, ліва долоня під щокою, права між колінами, "Чужинець з Арізони" на килимі помосту, з невинним, дитячим виразом свого замурзаного обличчя.

Я відітхнув з полегшею. Признатися, Лена мала рацію, закидаючи мені боягузство. Я і на цей раз боявся. Здавалося, що коли повернуся, вона може зникнути. її поведінка могла бути дуже непередбачена.

Але вона ось не зникла, вона ось тут, на моїй софі, невинно-дитяча і не хотілося вірити, що це та сама моя довголітня, довгождана, виплекана й вимріяна химера, яка спричинила мені стільки глибоких, вражаючих потрясень і яка лишила в моїй істоті на все життя свій чіткий відбиток.

Така мила, рідна, близька, а разом така невловима істота, що її я так діткливе й інтимно пізнав, так вражаюче відчув, так наскрізне пережив. Деякий час я стояв і дивився. Може б взяти її і кудись віднести. Може б покинути все і піти за нею байдуже куди. Я був переконаний, що вона саме цього вимагала. Я шукав і знайшов місце, будував гніздо, а вона шукала простору, співгри елементів хаосу і космосу. Вона прибула, щоб вдарити мене. Це був вияв розпачу і безсилля супроти мене. Ми будемо завжди це пам'ятати.

Тепер ми не маємо іншої розв'язки, як та "антиподність", між нами тепер не океан і не пів глобуса, між нами тепер сумління і закон. Між нами Катруся.

Було тепло, я залишив її не прикритою, підставив стілець, положив цигарки, сірники, попельничку… і вийшов.

Спочатку до вітальні. Ця кубатура простору не давала можливости вияву, зробив кілька, сюди і туди, кроків по м'якому килимі, неспокій зростав і вигнав мене на веранду. Довкруги багато тріпотливого, теплого, діючого руху. Як знайти опертя? Здавалось, я потрапив у порожнечу безповітряного і безгравітаційного се редовища, я шукав зосередження, щоб вирватись з цьо го крутіжу. Як і кожної п'ятниці, було багато всіляких справ до полагодження, я пішов униз до нижнього телефону і почав на всі боки дзвонити, а в тому також до Катрусі. Просив вибачення, що не можемо зараз бачитись. — Нічого, нічого. Роби своє діло, — відповіла вона, хоча з голосу було чути, що це її тривожило.