На тведiй землi
Шрифт:
— Чи можу гратулювати? — питала вона.
— Дякую, — відпорно сказав я.
— Щасливий? — питала далі з почуттям вищости, ніби розмовляла зі школярем, який успішно склав іспити і дістав диплом зрілости.
— Розуміється, — казав я з ноткою демонстрації. А ти?
— О! Як звичайно. У мене на це свої поняття. Ще кілька гірких питань і солодких відповідей і я довідався нечуване: виходило, що моя ця сама чарівна відьма, до речі дуже загоріла і здорова, ціле минуле літо провела у нас сливе під боком на озері Сімко у славетньому котеджі "Коломия". — О, це довга і марудна історія, — казала вона на моє "як це сталося?" Ну, а Монтреал, а Париж,
— Слухаю.
— Мою вулканну динаміку. Я готова до нової виставки. і тут у Торонті. У залях міської галерії… і вона передала мені вибагливо оформлене запрошення власної композиції на місяць листопад дня чотирнадцятого.
— Колосально! — вирвалось у мене все ще скептично.
— А що б ти думав. Виявилось, що наша "Коломия" пречудове місце не лишень для купання… Для надхнення також. Я навезла з Европи купу ідей і все це там перетворилося в мистецтво. До речі, дякую за Сезана.
Це був ще один шок. — Ти його дістала? — швидко запитав я.
— Розуміється. і дякую. Королівський дар. і ще раз дякую.
Між іншим, той Сезан, зовсім випало з голови… До цього часу не переконаний чи це не звичайна фікція, пригадую розмову з Катрею на цю тему, ми дослівно не були готові сприймати це, як дійсність, це виглядало фантастично, можливо звичайна примха Лени і ми рішили позбутися його найлегшим способом — вислати його на її адресу. Вона його відкрила і їй він належить. і ми щасливо вислали… і щасливо забули. і ні коли про це не згадували. і навіть не знали, чи вона його дістала. Мені лиш хотілося, щоб він був не лишень випадковим мітом, а також доказом, що життя може мати несподіванки доброї волі і великої приємности, тим більше, що я був перед Леною, як не кажи, весь у боргах і можливо, я ніколи не відчував цього так діткливо, як саме на тому балі, коли вона стояла передімною так сильно озброєна великістю незалежности.
— Надіюсь, що він… Що твоя виставка… Розуміється. Розуміється! — я затинався, як школяр, який погано вивчив лекцію. — А тобі там не було скучно? — нарешті вирвалось у мене.
— На Коломиї? О, Павле. Я не мала часу.
— Мала товариство.
— Розуміється. Мольберт, палітра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала працьовита. Не ручаюсь за розміри його тривання, але поки що… Га-га! Я від раня до вечора… А до того купалася, їздила човном. Таке багате діяння.
— Самовигнання в осамітнення.
— Повір, що нам інколи цього тільки й бракує. Після Парижу… Пригадую, ти говорив про простір майбутнього. Я знайшла. Втеча! Далечінь, праліс, бігуни. Але я була також і в Ню Йорку. і вгадай чому.
— Також втеча?
— Ні. пздила зі Сезаном. і уяви: він здав іспит. Оцінка: сто п'ятдесят тисяч!
На хвилинку я далебі отетерів, мої очі напевно сильно побільшились, це звучало провокативно.
— Тішуся, що він себе виправдав, — хотілось звести мову на жарт. — і "Коломия" стала моєю. Я її купила — приїжджай, побачиш, — Там тепер зміни, зміни, все перевернуто, навіть не впізнаєш. Недавно мала репортерів Ти напевно не читав. У мене був відомий Мек… Мек… МекКонор.
— Це мені нічого не каже.
— А він тебе знає. Це редактор мистецтва "Мекліну". Приятель Дейвісона. Говорили і про твоє прийняття. Шкодую, що мене там не було. Пані Сомерсет відома колишня протекторка мистецтва.
— Ти вирішила направду мене приголомшити.
— Це
— Гантінгом Гартфордом.
— Порожні звуки.
— Добродій мистецтва. Збудував село для мистців Косбоа біля Лос Анджелес за проектами Лойда Врайта.
— О! Врайта. Знане ім'я. Бачив його проекти в "Лайф-і". Феноменальні. А взагалі, це, скажу, головокружні новини. Як і коли і…
— Багато поту і нервів. Мені пропонували переселитися до Косбоа. Там, мовляв, пречудові умови. Але я їх знаю… Я ж відвідала і Грінвіч Віледж, і Лівий Берег в Парижі і Бель Ер… Це все, розуміється… Довгі бороди… і все таке… Але чи я конче мушу з одної нудоти переселятися в іншу? Засадничо не зношу уніформности… А коли ще відвідала тебе… Того останнього видання… Пропало. Я рішила жити по-своєму. Ти дав мені поштовх. Мені стало соромно вічно вдавати когось. Тепер моїм завданням — незалежність! Роблю виставки, ось Торонто, а там побачимо. Мрією — вилізти на Медісон Евеню і маю деякі дотики. Гратулюй. Але чому ми стоїмо? Чому не запрошуєш на танець?
Ми танцювали і це так пронизливо пригадало попередні наші зустрічі, що мене пройняло знайоме обезвладнююче збентеження. — Як там мама? — питав я, щоб розвіяти цей настрій. — Нічого Дякую. Вона звикла. і помирилася. — Не забула ще мене? — О, ні. Ти був завжди її фаворит. — Я мав інше враження.
— Помиляєшся. Вона сентиментальна. Не думай, що вона така шведськосталева. Ні-ні-ні!
— А що доктор? — питав я далі. — Він також не здивований. Моя найпрекрасніша модель. Зробила з нього недавно кілька нарисів, був у мене на "Коломиї", йому вона подобається. Жива проблема людини майбутнього. і між іншим, також твій добрий приятель. Ти йому також подобався. Як це не дивно, а він, можливо, найкраще тебе розуміє. А взагалі я знайшла своє місце і вірю у сни. Пригадуєш мій сон у тебе на канапі? Ти відгадував, що це значило дому. Я знайшла дому. Найкраще, що можна знайти. Таке чудове місце органічно пов'язане з краєвидом і освячене моїм першим коханням. Лишень, будь ласка, не дуже пишайся, між нами справа далеко не скінчена… Мені твої проекти дуже імпонують, а я маю деякі також. Наприклад, збудувати щось… щось… Якийсь такий "віледж" для нашого мистецтва? Чому б тобі не стати Гартфордом?
— Дуже імпонуюча роля, лишень…
— Що лишень? Така безодня, тих всіляких мистців… письменників… артистів… науковців. Це ж в дійсності скарб — один шматок Сезана — сто 'п'ятдесят тисяч. А скільки дасть одна книга! Це ж робить з нас пантократів землі і неба. А між іншим… Там на Кесвіку… знаю будинок. Над озером. Парк. П'ять акрів. Вісімнадцять кімнат. Краєвиди… За одного Сезана? — Вона дивилася на мене своїм знаним, заповненим видимим чаром зором і я розтавав, як віск, у мене щеміло під кожною жилкою. Вона була невмолимо жорстока, та плямиста, струнка чіта з гарячим, сірим оком. Вісімнадцять кімнат! Краєвиди! Парк! Над озером!
Це щось, як пошесть, у мене зароїлося від нових плянів і я зрозумів ідею Лени в її дійсних вимірах у цьому найновішому вияві. Її підроблення під мої смаки після її паризьких ескапад напевно не було випадко вин трюком і, танцюючи з нею твіста манерою звичайної польки, у моїй уяві заповнявся берег озера Сімко людьми мистецтва і науки. Я зовсім відрухово міцно притиснув її до себе, вона глянула мені у вічі і побачила відповідь. Це була мрія — знаю, але що не є мрією, як зерно початку і взагалі, як промінь променів ма" бутнього світла.