На тведiй землi
Шрифт:
А Лена не вернеться. Ці блискучі дороги неволять її. Вона любить бездоріжжя. Космічний лад не її лад. Я любив її тіло, її лінію, її несподіваність, її протоплазму і твердість безформної форми. Але цього їй мало. і ми мусіли зректися боротьби між нами і підписати мир.
Я довго, довго над цим думав, дарма що намагався не думати.
Я приїхав до дому біля другої години ночі, від'їжджаючи, здавалося, я згасив було всі світла будинку, але одно з них у вітальні все таки не було згашене і воно слабо світилося рівним, спокійним тоном на тлі ночі, і це надавало будові живої сили. Я залишив авто на своєму подвір'ї і, як звичайно, зійшов униз до квітів. На траві була роса, квіти дрімали в темноті пригашеними кольорами, всі довкруги будинки були згашені, лишень світилося одно вікно у тітки Ен і ясно блищали окремі світла ліхтарів вулиці. Деякий
Цей драматичний епізод мав ті добрі наслідки, що вияснив остаточно становище Катерини. Вона терпеливо чекала дня й години, коли це станеться, була переконана, що це станеться, не хотіла знати, що діялось з її загадковим вибранцем, ані його містерійною кузинкою, якої фотографії до останнього дня здобили його робочий стіл. Вона бачила, мовчала, терпіла, чекала. Вона навчилась чекати, була загартована чеканням, це була її основна зброя, вона перемогла нею Ен Сомерсет, вона здобула мене. Мила, дорога чекальниця.
Весь наступний тиждень я послідовно зникав вечорами, просто з роботи їхав до Торонта і проводив час в нарадах з моїми партизанами нашої будівельної спілки. Наші справи набирали форми, мені особисто вдалося набути нову ділянку грунту, я обвантажився новими боргами. Час наглив, машинерія діяла, а життя видавалось коротким.
Найближчої суботи ми з Катериною танцювали на принятті у Степана Снилика, який несподівано набув і відкрив сезон свого нового котеджа на озері Сімко, що його назвав "Ялтою" і який знаходився на протилежному березі Кесвіка насупроти відомої "Коломиї". Озброєний далековидом, я міг на другому березі бачити на сонці білий під синім дахом будинок і навіть, здавалось, уявляти себе з Леною на його пологій веранді. Деякий час я зосереджено вдивлявся у ту визначену точку моєї долі, яка стала зворотною силою мого приречення на цьому континенті. Від неї почалося нове речення нової дїі, якої перший розділ драматично закінчився на летовищі Малтону Я лиш надхненно і зобов'язано вдячний долі за цей солодкий удар і можу тепер з непомильною певністю твердити, що без таких шоків наше життя не було б багато варте
Цього гарячого червневого дня там на "Ялті" було пара десятків гостей, був буфет, звучала музика, крутився танець, гомонів сміх; по озері навіжено шугали моторові човни і рожеві, молоді людські силуети. Життя не знало й не любило перебоїв і я не мав сили і не міг йому протиставитись.
А внедовзі я дістав запрошення на п'ятнадцяте червня з'явитися у одному уряді міста Торонта, де у не великому будинку на другому поверсі при вулиці Бей поблизу Блуру дуже солідний суддя канадське — королівської юриспруденції у своїй урочистій чорній робі у присутності двох виструнченнх велетнів у червоних мундирах і широких капелюхах охоронників правопорядку, казав мені положити руку на Біблію і повторити слова присяги на вірність і послух кореневій та її домінії Канаді, після чого вручив мені документ, який стверджував, що "Павло Данилів є канадським громадянином, на підставі акту про канадське громадянство і що він є управлений користатися всіма правами і привілегіями, як також підпорядковується відповідальності, зобов'язанням та обов'язкам канадського громадянина".
Роджений у царстві всіх Росів, імператора Миколи є Романова, пройшовши крізь роки Ульянова — Леніна, Бронштайна — Троцького. Джугашвілі Сталіна, я вибрав нарешті Деї Грація Регіну Елізабет є — володарку Великої Британії й усього Комонвелту. Довга, нерівна, складна дорога, яка закінчилася щасливо.
Говорячи про право, обов'язки, про демократію і свободу, приходиться часто дивуватися, що ці привабливі, дорогоцінні, самозрозумілі і конечні привілеї людини, даються так не всім і так не легко і мені приємно ствердити, що доля призначила мене до вибраних. Тим вражаюче, що я походжу з простору плянети, у якому ці поняття не мають діючої сили. і мені дуже підкреслено здавалося, що цього дня, я переступив універсальну межу певних поиродніх володінь і тим самим зайняв місце у просторі тих поколінь, віків, тисячеліть, що прокладали через Ніль і Евфрат, через Атени і Рим епоху Рейну, Сени і Темзи… У простори Атлянтику і Тихого океану. Ця течія мене зобов'язує і коли я в її засягу фактично й юридичне, я важу її
А після цього відбулося наше з Катрсю жорстоко — педантичне заручення, яке кілька місяців пізніше, завершилось не менш педантичним, суворо — формальним, за всіма приписами й вимогами світських і не світських урядів і законів… весіллям. З великим, бурхливим приняттям, урочистими тостами, численними подарунками, голосною музикою і танцем до ранку. Це була щедра і заслужена данина Катерині і тітці Ен, які не уявляли інакше цієї процедури і було зворушливо дивитися, як виряджалося Катрусю в цю дорогу, нарядивши її у надмірно розкішну робу тяжкого срібно — білого брокату з черевичками під цей кольор і білий, летючий вельон зі сяючим брильянтами вінчиком. Мій, кремової барви сако, з білою весільною квіткою, пишні чорні штани з ляковими черевиками і білі, елястичні рукавички творили з мене елеганцію гідну голівудських фільмів, або журналів моди. Наш вінчальний кортеж блискучих машин тягнувся сливе на милю, а старенький, добрячий пан-отець Філімон з церкви св. Володимира, що при вулиці Батерст в Торонті, від щирого серця "вінчав нас духом святим", урочисто "возлагав на главу вінці" під надхненне "ісаіє ликуй" розкотистого хору диригента Головенка.
Моя хата цієї ночі, назовні і внутрі, пишалася, ніби циганка, кольорами й огнями, обложена армадою барвистих авт з гомоном музики і зі зривами сміху, а ціла картина своєю динамікою творила суміш репінських запорожців і північних вікінгів, одягнених у фраки і брокати, атакованих бурею музики і вогнем власної крови. Я був захоплений красою цих людей, вони незалежні і свобідні, а між ними вражаючою точкою вирізнялася Катерина. Моя гарна, міцна, справжня дружина.
Цього жовтня на балі інженерів у готелі Роял Иорку, ми з Катериною виступали, як законно оформлена пара повноправних громадян, все біля нас і в нас влягалося, відпадали й забувалися довголітні наші збурення, заживали і гоїлись шрами двобоїв, втихали і відходили в небуття жалі і болі, все ставало неповоротною минулістю, у якій виростали й майоріли в туманній далі замки вічної легенди про молодість.
Ми вперто вростали у шир і твердь, наливались соками, нестримна сила нестримного гону прокладала нам дорогу, для нас це було безнастанною грою в чергуванні днів і ночей від ранку до ранку, у постійному русі часу, карбованого биттям серця. Кожна секунда — частина вічного, у якій ми зі швидкістю світла несли себе у простір безконечного.
Життя тоді гарне, коли свідоме, без зумисних перешкод раю чи пекла, на шляхах проложених мудрістю людей, які від правіку були досконалішими будівничими, ніж корали чи бобри, і які не конче здавалися на ласку неба, вважаючи її частиною свого дозвілля, коли лежали нагі на гарячому піску під пальмами зелено — синьої лагуни Гавайського едему.
У цій містерії, можливо, у її ядрі, крутилися також і ми з Катериною. Рано вставали, пізно лягали, відходили і приходили, гарчав мотор, дзвенів телефон, приходив листоноша, літали ластівки. Ми відпочивали, любилися, тішилися, сумували. Такий щоденний крутіж і він нам подобався.
Наш давній ідол — баль інженерів, якому ми щороку призначали частину часу, поту і навіть крови, цього року видався для нас з Катериною, щось як ще один непроминальний і, можливо, нарешті останній, епізод драми минулих років… В його розгарі, знов таки біля буфету, де звичайно збиралася сметанка нашого бізнесу, передімною, як докір сумління, появилася Лена. Дуже в її стилі. Несподіванка. Шок. Здивування. Я ледве втримав рівновагу. У гарній, дорогій, виразно модній, короткій сукні, соковито підмальовані уста, фантастично збурене волосся. Мої очі виглядали напевно, як очі крілика.
— Аалльоо, Паавле! — свідомо, театрально розтягала слова, оздоблені відомою іронічною, як турецький перець, усмішкою. Я відчув обурення.
— Лена! — вирвалось у мене спонтанно і це звучало, як докір.
— Не пізнав? — продовжувала вона свою мефістофельську ролю.
— Ти не в Парижі? — ще одне моє фуріозо.
— Як бачиш, — співала вона.
— Що тут робиш? — розгублено питав я далі.
— Танцюю, — відповідала вона зі шармом скинутого з неба янгола.
Я дивився, бачив і не вірив. Тонка, струнка, філігранна, великі, змінливі, тепер майже сірі очі, підкреслені юністю. Фантастично, неймовірно, приголомшуюче. Мені відобрало мову, вона це бачила, на її обличчі, як на реклямі цигарок, вигравав шибеничний гумор.