На запах м’яса
Шрифт:
Майка дивиться на Уляну розгублено.
– Стільки подій… І грубка, і сусіди ваші, і Галя… І каліка той за шпателем повертався. Знаєте?… – Майка згадує кульгавого хлопчину, щосили стискає ноги, вгамовуючи жадання.
– Ні, – хитає головою Уляна. І нащо дитині казати, що санчата з дровами до Майчиної хати приволокла, у віконце зазирнула і… повернула назад. Ще й Реп’яха завернула вчасно.
– Каліка… Чому він каліка? – питає гостя.
– Не знаю. Я ж не тутешня.
– Чому ви тут?
– А ти?
– Я?! – Майка
– А я – назавжди, – усміхається зухвало. Забула, як увечері божилася – тільки до наступної п’ятниці. – От тільки не питайте «чому»! Бо ляпну, а ви потім лаятимете себе подумки: «Навіщо спитала?! Краще б не знала!» І мене картатимете. Що не збрехала. А мені тепер… геть не брешеться!
– Не питатиму.
У кімнатці – тиша. Тільки дрова в печі потріскують.
– Ще по чарці?…
– Хочу! – Майчин язик – поперед думок. – А ви… Теж назавжди?
– Ні.
Майка лякається.
– А до літа… будете?
– Буду.
– Добре… Мені – щоби ви до літа…
– Навіщо?
Майка знизує плечима.
– Та так… – Дивиться на янголятко з ненавистю.
– У нас тут сусіди добрі, – чує Улянин голос. – І Валерій Михайлович Троянов. І Сашко… Та й у Капулетцях незлі люди живуть. Завжди допоможуть. Жир китовий баба Горпина дала. Той же Толя…
– Піду! – Майка раптом підхоплюється. Чому ж вона в Уляни й досі? Він же… повернувся. Він там. Біля Майчиної хати. Смішний, жилястий, кульгавий… «Та добре!» Чому він усе повторював: «Та добре»?
– Можеш у мене заночувати, – пропонує Уляна.
– Не можу. – Майка натягує пуховичок, суне до дверей.
– Зачекай! І я для тебе гостинець маю. – Уляна дістає з полички дволітрову емальовану каструлю, витирає рушником. – У тебе ж каструль нема? А тепер буде. І каші покладу, щоби порожню не дарувати.
Майка притискає до живота каструлю з теплою гречкою, суне до дверей.
– А як я закричу… у своїй хаті. То ви почуєте?
– У нас тут спокійно, – відказує Уляна. – Місцеві кажуть: усі, хто полюбляв по чужих обійстях шарудіти, померли. Улітку цигани гастролюють, а взимку сюди й захочеш – не доберешся.
– А як я закричу… ви ж почуєте? – уперто перепитує Майка.
– Почую.
– Добраніч…
Майка брьохає до темної сірої хати – холодно. Сніг наче з прірви. Зупиняється перед хвірткою. Ковтає хвилювання, поправляє волосся, пробує нахабно й зухвало усміхнутися: «За шпателем повернувся?…» Ступає на подвір’я і тільки тепер розуміє: сніг… Усе накрив, приховав, вичистив. Біля хатки – жодного сліду. Майка штовхає причинені двері, зазирає в кімнатку. Нікого…
– Куди всі поділися? – Реп’яхова Тома відчинила магазин о восьмій ранку. Стала на порозі – брови чорним наведені, вуста малинові, туніка п’ятдесят восьмого розміру на пишному тілі
Роззирнулася: вимерли Капулетці! Жодного покупця. А мали б об’явитися. Стара Горпина пенсію отримала, казала, купить цукру і десять літрових банок. Полканова Зойка до пальта для свого малого прицінювалася, Горох уже два дні по горілку не йде. Невже десь накалимив, зараза? І городські з Лупиного хутора запізнюються. Чому не йдуть? У них же засіки – як шлунок у голодного: і півкіла гречки не втримає. Невже й досі сплять?…
Матюкнулася на рудого облізлого собаку, – застиг за метр, в очі заглядає, – винесла лопату для снігу, заходилася поріг розчищати, аби без діла не мордуватися. А серце муляє: щось підозріле з Петром коїться. Ой, підозріле. Як материну хату продав, підмінили чоловіка. Гроші віддав, а очі й досі відводить. Наче скіпка в серці. І кохатися щось… не дуже рветься. На Різдво так і не злигалися, хоч Тома самогонки хильнула, чоловіка до дивана притисла: «Ну, що?… Ти – Чапай, я – Анка?» А воно кривиться: «Щось теє… стрес в організмі. Геть зморився». Зморився?! На Різдво?! Та мать твою!
Аж лопату спересердя кинула. Руки в боки: так… І що робити?…
Думку про іншу жінку, яка могла б у Петра завестися, першою відмела. Чоловік весь час перед очима, та й нема Томі конкуренток у селі й околицях. А водія рейсового автобуса послухати, то й на двісті кілометрів навкруги нема, бо як до Києва по товар їде, водій хоч як, та торкнеться Томиної дупи: «Ох, ти пишна…» Що є, то є. Наїла тіла – є чим похвалитися.
Почухала ляжку, засмутилася.
– Клімакс у нього! – поставила діагноз і тільки замислилася, як із тою бідою впоратися, а тут стара Горпина до магазину суне. Стиць, бабо! Згадала про цукор, банки!
– Христос народився, – бабі в’їдливо.
– Славімо, славімо, – стара Горпина усміхається беззбройно. І не присікаєшся.
– А скажіть, бабо… Ви діда вашого ще пам’ятаєте? – Томі своє болить. Цукор зважує, по Петрові жалем сходить: то все екологія клята… Якби не Чорнобиль та викиди, хіба мужики слабшали б у сорок років?!
– На Гробки до могилки піду. Згадаю…
– Та я не про те! Як жили з ним… пам’ятаєте?
– Добре жили. Не скубалися.
– Сексом займалися? Ну, не тоді, як молоді були, пізніше…
– Тьху на тебе! – обурилася баба.
– Та що це ви мені тут розпльовуєтеся? Я вас що – про космос спитала? Ще скажіть – не знаєте, що воно таке.
– Хіба старих людей про таке питають? Нащо тобі?
– Треба! Давайте… Помагайте молодим. Кажіть! Хто першим до сексу охолов: ви чи дід ваш?
– Ого! Та мій дід і перед смертю…
– Так! Ясно! – Бабі цукор у зуби – гуляйте! – По банки з тачкою якоюсь приходьте, бо в руках поки донесете – половину розіб’єте!
Горпина цукор до торби поклала, до прилавка притулилася.