На запах м’яса

Дашвар Люко

На попечених пальцях пухирі.

– Клятий, вонючий хутір! Клята, вонюча хата! Клята, довбана піч!

Води! Де?! А нема! Вискочити з хати, долоні у сніг. Боже ж, як боляче! Пухирі лопаються, на пальцях кров. Клятий хутір! До дверей. А там засув. Як скривавленими пальцями торкнутися?…

Майка труситься біля дверей, ліктем упирається в засув – піддайся ж, бачиш же… Засув хрипить, ніби хто йому в горлянку вчепився, зрушає… Майка вибігає на подвір’я, падає на коліна, руки у сніг. Ілюзія може далеко завести, та й на краю землі реальність

дарує тільки справжній біль.

Поштарка Галя хоч і ходила до храму, як настрій, постувала й ніколи не працювала в церковні свята, та Різдво починала святкувати не зрання, а вже під вечір, коли по телевізору показували концерти й фільми про Спасителя, бо чого його зранку пити – впадеш до вечора, а в Галі печінка хворобою скривджена, серце стукотить.

Вошкалася-вошкалася по хаті, уцілілі банки на полицях порозставляла, згадала про дивну дівчину з Лупиного хутора – смикнула чоловіка, що той саме зібрався на ставку рибу вудками від сплячки пробудити.

– Запрягай коняку, Іване! – наказала. – Поїдемо.

– Куди?

– На Лупин хутір.

– Якого?

Галя хотіла було ляснути кулаком по стільниці, щоби Іван менше слів витрачав, а скорше б коняку в сани впрягав, та – Різдво! – зітхнула.

– Треба, Ваню… – мовила лагідно.

Дістала мішок, накидала в нього цибульки, картоплі, моркви, буряків, шмат сала зверху. Що ще? Олійки пляшечку, хлібину домашню рушником огорнула, капустки квашеної, цукерок із десяток у целофановий пакетик. От і гостинчик.

– Там самого мідного дроту кілька бухт, – тряслася на підводі, доповідала чоловікові. – Ватянки ще цілі, чоботи будуть тобі для твоєї риболовлі.

– А в мішку що преш? – буркнув Іван.

– Не з порожніми ж руками в Різдво до людини їхати. Грошей за те лахміття шкода, а картоплі в нас до літа вистачить…

Коли поштарка, як та колядниця, з повнісіньким мішком вломилася до Майчиної барлоги, дівча трусилося на ящику біля холодної грубки й гірко плакало.

– От лихо! – Галя кинула мішок, присіла біля Майки, побачила попечені пальці, зойкнула. – Як це ти?! А грубка чого холодна? Толька Горох варнякав: і піч поправив, і грубку…

А з Майки сльози горохом.

– Та годі, годі! – поштарка заметушилася, гукнула чоловіка: – Іване! А ходи-но. Кістки розімнемо.

Як заходилися – дим коромислом.

Олійку Майці на попечені пальці. Поверх носовичками. Та все не мовчки: добре, що після кожного похорону хустинки тобі пхають. От і згодилися. Іван грубку за мить розтопив, Галя березового гілля насмикала, павутиння по кутах познімала, пилюку позмітала, старі ковдри та подушки у квітчастих наволоках повибивала та біля грубки розкидала – просихайте. Відро знайшла, змоталася до колодязя – води наносила, заходилася картоплю чистити. Аж спітніла. Куртку геть.

– Іване! Каструлю шукай!

А нема! Пательня чавунна, глиняні горщики сумнівні – ніяк у них картоплю не зварити.

– А ми на сальці посмажимо!

Майка

прилипла до ящика, пальці тремтять-пульсують, не згинаються – хіба з ложки нагодують.

– Галю… – прошепотіла раптом. – У цій вонючій дірі жити неможливо.

Галя аж заніміла на мить від несподіванки.

– А де?! – Руки в боки, на Майку, як на гівно. – У городі вашому?! Та вам дроти поперерубуй – повиздихаєте! А ми собі піч розтопимо – уже й тепло, уже й їсти є на чому приготувати…

Набундючилася. Пательню на грубку – лясь! Сало шкварчить, топиться. Зверху картопля кружальцями.

– Іване! Збирай лахміття. Їхатимемо.

Майка знітилася.

– Ви ж на горище хотіли ще… Шкури лисячі…

– Та хай би їх міль нанівець проїла, щоби я ще за ними лізла!

– Нащо ображатися, Галю?…

Поштарка брови звела. Івана за рукав – гайда! А тому й невтямки, що в жінки настрій змінився.

– Як риби наловлю, то й тобі свіжої передам, – усміхнувся дівчині.

– А «передавалка» не лусне? – гаркнула поштарка. На Майку зиркнула. – Ти якого припхалася?! У мордяки нам тут плювати?!

Ех… Були б у Майки пальці дієздатними, кулькова ручка, блокнот чистий. Записала б: «Сьоме січня. Лупин хутір. Контакт з аборигенами похєрачила. Сама».

Сама-самісінька… У хаті задуха. Картопля підгорає, а начхати. Вогонь би знову не втратити! Попеченим пальцям усе діло. Светрик зняти, ганчірку до дверцят прикласти, аби відкрити грубку та дров укинути – пальцями, пальцями. Та що ж за підлість!

– Жери вже! – стогнала, засовувала в грубку березові цурпалки.

Тільки впоралася – пательня димить. Ліктем її від вогню.

– А картоплю чим мішати?… – Ані ложок, ані виделок. І ножа нема, що Галя ним картоплю чистила.

Роззирнулася – біля печі на підлозі блискучий металевий шпатель із жовтою гумовою ручкою. Яка ж корисна річ – Майка і картоплю ним помішала, і окраєць хліба відрубала, і замість ложки…

Наїлася, шпатель у картоплю, на подушки біля грубки впала – не встану, хоч убийте! Ноги гудуть, пальці плачуть, у животі сокира – та все ріже, ріже…

– Нічого, козли, ви мене ще згадаєте… – прошепотіла затято. А кому?

Очі заплющила, аби не розревтися, і… заснула. Отака біда.

Грубка чесно тріщала – вставай! Сонце у вікно блимало, по обличчю промінцем – прокинься! Миша зважилася шарудіти, груша й собі – рип. Де там! Скрутилася біля теплого, відпливла в добрі сни – не повернеться. Година минула, друга, третя… Грубка згасла, сонце впало, миша наїлася хлібних крихт, подалася до своєї домівки, тільки груша знай рипіла – ой, згине… І де та Уляна?! Казала ж: «Надвечір прийду».

Майка не чула, як розчахнулися двері. Як разом із морозним повітрям кімната наповнилася важкими чоловічими кроками. І тільки коли хтось сіпнув її за плече – гей, ти жива? – розплющила очі і… не побачила нічого.