На запах м’яса
Шрифт:
Того дня на велетенській старій груші за хатою поміж голих гілок у місці, де стовбур ділився на три шляхи, причаїлися Син із Матір’ю. І хоч кульгавий Толя Горох церкви оминав, молитов не читав, на куполи не хрестився, не зміг просто так ікони посеред гілок лишити: широка дошка за полицю зійшла, закріпив її поміж грубими гілками,
Під вечір Майка всілася на тапчані, торкнулася долонею лоба.
– Їсти хочу, – попросила вперше за останній тиждень.
Назавтра совала ногами по хаті, збентежено косувала на порожній кут, та коли Толя кивнув на грушу – ну, що, повернемо? – тільки головою мотильнула: «Ні…»
Дивну звичку завела. Щоранку виходила з хати, сунула до груші, хрестилася на ікони, ані пари з вуст – дивилася на потьмянілі від часу святі лики, аж поки холоднеча не лізла за пазуху. Тільки після того поверталася в тепло, констатувала демонстративно-зухвало:
– День маємо!
Гороха інше турбувало: більше тижня в Майчиній хаті протирлувався, покинути хвору не міг і тепер, коли дівча потроху оклигувало, від’їдалося, мастило стелю блакиттю й навіть співало те своє дурне-незрозуміле «It’s been a long time since I came around…». Толі муляло – час додому дременути, бо дивні стосунки вимальовувалися: Майка абсолютно все – від сексу до банального миття тарілок – робила на свій смак і на такій високій екстремальній ноті, що якби ще й голосом підтримувала, давно б горлянку порвала, а Горохові тільки те й роби, що стримуй. Наче віжка при кобилі, наче тримає в долонях малу пташку: міцніше затисне – загине, вільніше розкриє – відлетить, не повернеться. А він хіба винаймався її стерегти?…
– Як мала дитина, – сказав, роздивляючись білі хмаринки на блакитній стелі.
– Дорослий?!
– Ну, так. Справ до біса…
Майка
– То й кидайся на свої справи! – кинула зухвало. – Хіба я тебе тримаю?…
– Та добре, – буркнув. – Піду…
Горох повернувся на Лупин хутір за три дні – у хаті холоднеча, аж вікна замерзли. Майка лежала на підлозі в пуховику, чобітках, вовняній плетеній шапочці, обмоталася ватяною ковдрою – й не одразу здогадаєшся: жива чи вже задубла. У мисці картопля кіркою: Толя її три дні тому насмажив перед тим, як до Капулетців зібрався. І не торкнулася.
– Мань… Манюню… Ну, що ти витворяєш?! – Серце в шмаття.
Заметушився: грубку, піч розтопив і, поки в хаті не стало тепло, все сидів біля грубки – всадив Майку собі на коліна у всій тій лабуді, – у пуховику, шапці, ватяній ковдрі, – обійняв, притискав до себе, дмухав дівчині в лице, тер щоки:
– Зігрілася?… Ну, давай… Подивися на мене!
Майка дивилася на Гороха, наче з інших світів, так байдуже – прокляв себе подумки: чого телився?! Того ж вечора повернутися хотів, так ні! Геть не по-мужськи – вирішив. Чого його бігати жучкою? Обходився раніше, і тепер обійдеться. Навіть купив у Томи три пляшки горілки і, хоч на ранок домовився капулетцівській бабі Наті за двісті гривень частину проваленої підлоги в хаті перестелити, напився до усцячки, зірвав «об’єкт», і, тільки як протверезів за дві доби, вирішив – а чого ж не сходити на Лупин хутір?… Дівчина не тримала, але й не гнала.
– Толь… Поїхали в Єгипет, – ледь чутно прошепотіла Майка.
Кульгавий приголомшено зиркнув у сірі очі, відкинув ватяну ковдру, розстібнув пуховик – знімай, Маню, тепло вже. Підхопив дівчину на руки, доніс до тапчана.
Конец ознакомительного фрагмента.