На запах м’яса
Шрифт:
– Кашу пшеничну на салі тобі запечу, – склав дрова біля печі рівною гіркою, говорив – очі відводив.
– У мене немає сала. І крупів, – відказала, перш ніж згадала про кусень сала, що його поштарка Галя принесла.
– Із собою прихопив, – мовив Горох.
І враз стало радісно. На серці пташки заспівали. За вухом залоскотало щось. Майка відкинула ковдру, зіпнулася на ноги, босоніж пішла до кульгавого.
– А може, ну її, ту кашу? – зазирнула в болотяні очі.
Він не здивувався. Кивнув напружено.
– Та добре, – сказав.
Заварилася
Толя знаходить Майчині вуста, припадає. Крім гарячих пульсуючих хвиль, Майка відчуває на його вустах сіль… Чи кров… Однаково! Думки перемішуються, стеляться жорсткою циновкою: колись… Може, завтра… Чи за тиждень… Раптом народиться квітка… Любов… Тільки тоді…
Майці смішно. Регоче в обіймах кульгавого.
– Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Я тут помираю, а ти…
Він припиняє дурні балачки одним упевненим, сильним рухом – кладе долоню на Майчину шию, змушує опуститися на тапчан. Не смішно! Майка дивиться в болотяні ясні очі: чом би не померти? Тут і тепер… Та за мить тіло наповнюється вируючим вихором, заплющує Майці очі: відпливає в дивний світ, де думкам існувати – зась, тільки почуттям. Тільки…
Заварилася каша… День заснув. Засніжило. Знадвору звуки чудні – так би й бігти на ґанок, вдивлятися в чорноту: що там? Хто?
– Не встану, – Майка лежить на тапчані, усміхається, як дурна. Дивиться на тремтяче полум’я свічки: хіба ліхтар подарує таке свято?
Толя натягує порепані джинси, суне до печі.
Смішний! Невже стане кашу в печі запікати? Майка ковтає слину, прикладає долоньки до живота – не болить! – раптом горлає несподівано навіть для себе:
– It’s been a long time since I came around…
Горох озирається.
– А кажеш, нічого не вмієш робити. – І краплі іронії не розчути. – Співаєш гарно.
– То слухай! – гнівається. І ще голосніше: – Минуло немало часу відтоді, як я прийшла…
– А далі?
Майка замовкає, усміхається тоскно.
– Я прийшла… Чого тобі ще?!
– Нічого. Мені більше нічого не треба, – відказує Толя так серйозно, що Майка підводиться з тапчана, голяка суне до хлопця. Заглядає йому в очі: що ти щойно ляпнув? Навіщо?
Горох підкидає в грубку дрова.
– Ти куштувала кашу з печі?
– Ні, – бреше Майка, перш ніж згадує смачнющу жовту Улянину кашу.
– Зараз спробуєш.
І раніше в Майчиному житті траплялося, щоби голяка… по кімнаті… Тепле повітря проникає в кожну клітинку, дарує відчуття первісної свободи, ніщо не стримує рухів, а рухатися хочеться – кружляти, кружляти… І раніше траплялося, та тоді… у чужому просторі чужа рука
– Не вдягатимуся сьогодні! – Горохові.
– Та добре… – Поставив горщик із кашею на стіл. – Ти поїж…
Сиділа на тапчані біля столу русалкою – ніжки під дупою, волосся по плечах. Ковтала кашу, дивувалася: чому Толя не їсть? Притулився до стіни під іконами, дивиться на дівча, ніби віри не йме – ось вона, поруч.
– Поїж! – йому.
– Не хочу.
– Дарма!
– У тебе дров на добу, – відповідає стримано. – Завтра візьму підводу, привезу.
Майка насторожується. Майка чує інше: «Уже піду…» Зиркає у вікно: ніч. Ні… Хай не йде!
– А… Нащо? – шепоче. – Я паркан розібрала. Завтра сарай завалю.
– То не дрова – мотлох.
Радість зникає, поступається місцем глухому роздратуванню. Перець діловий! Піч-каша-дрова!
– Не хочу про дрова!
– Та добре.
– Я ж не прошу в тебе допомоги.
– Та добре, – повторює він. – А шпатель…
– Що?!
– Дійсно викинула?
Майка кидає в горщик алюмінієву ложку, валиться на тапчан, завмирає, щоби не ляпнути щось ганебне й образливе, що воно з легкістю лізе на язик. Тоді він точно піде.
– Та добре, проїхали. – Толя вкриває Майку ковдрою, дмухає на свічу. – Я знадвору замкну. І вкину ключ тобі у кватирку.
Майці не вистачає духу відкинути ковдру, крикнути щосили: «Не йди!» У цупкій чорноті силкується роздивитися кульгавого Гороха, та лише чує, як ляскають двері, у замку скрегоче ключ.
У теплому повітрі прогрітої хати ще пахне запеченою із салом кашею. Дзень – на підвіконня падає ключ. Пізно. Мовчи вже, дівко. Ані слова…
Реп’яхів кум Микола Галаган умів язика за зубами тримати. Усі в Капулетцях знали: що Галаганові у вуха впаде, у ньому й загнеться. Недарма свого часу на кордоні два роки відмантулив. Серйозний мужчина. Капулетцівські баби не дуже стидалися при Миколі чужі кістки перемивати: однаково по селу не понесе. Тож, коли одного дня Галаган зайшов до Томиного магазину, щоби приправ для кролячої тушонки купити, кумова дружина не припинила по мобільному теревенити. Однією рукою кинула пакетики з перцем-кмином на прилавок, сама в трубку все про ліки якісь, про хвороби… Що за чортівня?
Галаган отоварився, вийшов на вулицю. Назустріч баба Горпина чеше.
– У Томки настрій як? – Миколі. – Бойовий?
– Стоїть ще. Не впала.
– З такою бідою і впасти можна, – натякнула баба. І чекає, в очі заглядає: мовляв, давай уже, питай, що за біда!
– І що за біда? – спитав Галаган.
– Петро її… знесилився! Геть нічого не може по чоловічій лінії. Казала, як «Віагра» не допоможе, повезе в Київ – хай ріжуть!
– Таке дурне, бабо, кажете, аж плюнути на вас хочеться, – сказав Галаган, плюнув під ноги, подався геть.