На запах м’яса
Шрифт:
Дожилися, трясця матері! Так он у чому справа! А Петро голову сушить: що з жінкою сталося? То халат їй не застібається, то труси сирітські купила і так у них розляглася, Реп’яхові аж серце прихопило – тиждень потім «Валокордин» смоктав. І спитати – язик не повертається. Усе життя, значить, подобалося Томі, а тепер, виходить, не подобається! Може, теє… порівнює Реп’яха з кимось? Паралелі проводить? Після фатальної подружньої зради?!
Як уявив – щелепи звело.
– Як наші справи, Томо?… – ляпнув якось за вечерею.
Жінка напружилася,
– Тобі краще знати, – відказала.
Отакої… Реп’ях плечима знизав.
– Я, – каже обережно, – усім задоволений. А ти?
– Та й мені жалітися нема на що, – Тома йому.
Реп’ях здивувався. Потилицю почухав.
– Значить, усе тобі, Томо, подобається…
– Та кажу ж! А чого питаєш? – Тома в розвідку.
– Та так… Оце подумав: хіба таке буває, щоби жінка до чоловіка геть ніяких претензій не мала?
– Претензій ніби нема, а от підозра одна закралася. – Дружина тарілку відсунула, ліктем стільницю притисла, щоку підперла.
– То кажи! Що за підозра? – Петро плечі розправив, набрав бадьорого вигляду. Ну, думає, зараз відкриється… Що геть незадоволена… У постелі!
– Гадаю, чоловіче, не всі гроші за материну хату ти мені віддав!
Реп’ях смикнувся, стрільнув оком так, ніби те око – куля в тривимірному кіно: обійшов поглядом кути й двері, долинув аж до великої зали, учепився в приклеєний кут шпалер… Клята жінка!
– Чого мовчиш? – почув Томин голос.
– А що за дурне балакати? Я думав, щось серйозне.
– А гроші де на пігулки свої взяв?!
– На «Валокордин»? Ніде не брав. В аптечці його ще є непростроченого.
Тома в чоловіка поглядом увіп’ялася – душу виїдає.
– А крім «Валокордину», нічого не приймав?
– Та ні.
– Так ти, значить, без пігулок…
– Що?
– Та нічого, – пташкою підхопилася, тарілками задзеленчала, усміхається.
Реп’ях і собі усміхнувся, від серця відлягло: це ж треба так за заначку перелякатися, щоби про якість сімейного сексу забути?!
Тома перемила тарілки, вляглася перед телевізором… На хвилі несподіваної радості Петро приліпився на краєчку поряд, обійняв дружину міцненько.
– Є за що потриматися, – не забарився зі звичною увертюрою.
– Та вже ж не така худа, як та… – хмикнула Тома, хоч за багаторічною сімейною традицією мала б відповісти: «Хоч поцілуй спочатку, халамиднику!»
Реп’ях закляк – на рівні очей свіча миготить.
– Яка ще «та»?… – спитав тоскно. – Що ти мелеш, Томо?! Не хочеш? Так і скажи! Усім вона задоволена…
Цигарку в зуби – спочатку було на кухні курити присів, та в дупу пекло: вийшов на подвір’я, потупцював біля ґанку, посунув до майстерні – біля блискучого металевого оленя на капоті двадцять першої «Волги» Реп’яхова душа завжди заспокоювалася. Дав рукам роботи – шкріб-шкріб передні дверцята автівки, аж піт росою.
«Може, правду каже Тома? – крутилися думки. – Може, щось у мені не так? Чому та Уляна з
– Такі діла, – пробурмотів розгублено. Наступного дня ноги самі на Лупин хутір понесли.
Капулетцівські баби того дня проґавили нагоду для свіжих пліток – Реп’ях без їхньої прискіпливої уваги перетнув порожню вулицю, дійшов до колишнього клубу. Дивиться – на ґанку кум стоїть, цигаркою димить.
– Привіт, куме.
– Пішов ти! – цвікнув слиною гордий Галаган.
– Так я і йду, – сказав Петро. – На Лупин хутір.
Микола мордяку насупив задумливо, усміхнувся дияволом.
– Отож-бо! – підняв палець догори. – Слухай кума! Кум поганого не порадить.
Петро тільки зітхнув із прикрістю, посунув до потічка.
– Як повертатимешся – заскоч! – крикнув услід Галаган. – Обговоримо… побачене!
Реп’ях дістався Уляниного обійстя, та раптом розгубився. На гальма! Зупинився, знітився. Посунув до сусідньої хати. Гукнув Троянова.
– А сусідка ваша вдома? – Кивнув на Улянин двір. – Діло в мене до неї, – додав, наче його хто про те питав.
– У Капулетцях не перетнулися? Значить, з магазину ще не повернулася, – виказав обізнаність в Уляниних справах Троянов.
– Ну… То почекаю, – сказав Реп’ях, і хоч гостинний Троянов запрошував до себе, відкараскався.
Присів на пень під голими виноградними лозами – поки Уляна додому повернулася, у Реп’яха дупа до пня примерзла.
Вона не здивувалася. Тільки приклала долоню до щоки, ніби казала: «Ну, що ж ти мене не слухаєш?…»
– Діло в мене… – виправдався. – Прийшов у тебе свічу купити. Продаш?
– Обирай…
Пальці тонкі, рухи мов музика. Що то вона ворожить? Виставила на стіл велику картонну коробку, виймала з неї свічки – товсті і гладкі, мов обстругані стовбурчики, кольорові кульки, вигадливі куби з шорсткою поверхнею.
Реп’ях зацікавлено роздивлявся, нюхав, мацав, наче корову купував.
– Оця, приміром, скільки коштує? – врешті вибрав сіро-білу свічку-кубик, схожу на шматок закам’янілої солі.
– Тридцять гривень.
– Нормально, – кивнув. Поліз до кишені, на душі прикрість. Що за жінка та Уляна? Слова зайвого з неї не витягнеш. Хоч би чаю якогось запропонувала. Щоби затриматися… Він би рук не розпускав. Йому то по цимбалах. Він би просто посидів трохи. Подивився на неї…
– Знаєш, – сказав раптом. – Дружина моя кумові пожалілася, що геть я її в постелі не влаштовую. Отака в мене біда.