Нація
Шрифт:
А тоді… Коли весілля сідало на машину, підійшов до мене офіцер, що був у них старшим, відкликав убік, знову взяв за підборіддя й сказав: «Чує моє серце, що тут нечисто, але не хочеться хорошій людині весілля псувати. Та й ти якась така… Подякуй Федунякові: заступився за тебе, й лише задля нього я не зробив з тобою того, що повинен робити в сумнівних випадках. Так що будь здорова, чорноброва. Може, ще зустрінемося».
Поїхала я з молодими, лишилася в них служницею… А далі ти знаєш: твій тато забрав мене до себе в Чернівці. В шістдесятому ти народився. В сімдесят третьому тато помер від інфаркту. Отак і життя минуло.
— Ось чому ти у свої гори ніколи не навідувалася!
— Вчора я зрозуміла, що даремно.
— Мамо, а що було вчора? — несміливо запитав Богдан, намагаючись дивитися на матір з-під лоба.
—… Наздогнало минуле… Вчора мене наздогнало минуле: вчора ми з тобою очі до очей зустрілися з Коляєм.
— Із Коляєм?! — подив сина був такий непідробний, що він устав зі стільця й знову сів.
— Так… Із Коляєм… Із високим худим чоловіком, в якого родима пляма на правій щоці, а права рука без великого й вказівного пальців.
— Коли це було? — тихо запитав Богдан.
— Коли я зомліла. Може, й добре, що зомліла, бо не знаю, що було б, якби була при пам'яті.
— Ти думаєш, мамо, коли б ви учора впізналися, ви не могли би порозумітися?
— Твій тато колись за пляшку горілки виробив мені документи, що я в Кельменецькому районі народилася. Тим я й обрубала свою пуповину остаточно. З людьми спілкувалася мало, язик тримала на припоні. А після таких переживань змінилася я дуже — впізнати мене зараз дуже важко. То й добре.
Корнелія важко встала й пішла до спальні. Її не було довгенько. А коли повернулася — тримала в руках пожовклу рукавичку дивної форми.
— Оце я вив'язала для Коляя після одної страшної перестрілки, коли він утратив два пальці правої руки. Він дуже нервував через своє каліцтво й намагався ховати руку від сторонніх очей. А я добре роздивилася, як виглядає його безпала рука, й виплела йому цю рукавичку з найтоншої вовняної нитки. Я його дуже любила… Й думала, що життя мені не буде без нього… І він це знав.
Ти питаєш, чи порозумілися б ми, якби були впізналися вчора… Яке це має значення тепер? Для мене правда одна: він зрадив.
Так що нехай живе… Все одно минуле навідує його ночами. Знаю по собі. Минуле — то такий кат, що мовчки й без знаряддя тортур замордовує людину зсередини. Можеш ночувати в церкві, колінкувата, каятися, денно й нощно бити поклони, а воно не відпускає, як задавнена грудна жаба. Душить тебе, душить…
Але в мене є ти. А я не хотіла звалювати на тебе своє минуле…
Запало довге мовчання.
Корнелія помішувала чайною ложечкою вихололий окріп у горнятку.
Богдан курив у відчинену кватирку.
— Мамо, а ким був мій тато до того, поки почав учителювати? — несподівано різко розвернувся до неї.
Корнелія мовчала так довго, що Богдан подумав: мама заснула сидячи.
Зітхання її було гучніше, ніж грім серед ясного неба:
— Він був тим офіцером, який повірив моїй брехні про дружку…
Київ — Осокорки,
20 липня — 20 серпня 2001 року
«Убієнних всіх скорботні тіні
Я тримаю, наче чорний стяг»
Казіс Брадунас
Ідеологізований пейзаж
Буковинські пейзажі 1947 року з уст баби Загулихи