Над Шпрее клубочаться хмари

Дольд-Михайлик Юрий Петрович

— Часом не синьйору Джованну? Співачку?

— Виходить, ви її знаєте?

— Дуже мало, якось познайомилися в Італії.

— Що ж, тим краще. Ну, ви нарешті готові?

— Майже. Лишилося тільки пов’язати краватку і взяти носовичка.

Григорій відхиляє дверцята шафи, і знову впадає в око дещо порушений порядок на полицях. Згадка про обшук остаточно псує йому настрій.

Над столиками плине мелодія модного блюзу. Вкрадливі звуки гавайської гітари млосно рокочуть, ненав’язливо вплітаючись у лейтмотив пісеньки про втрачене кохання. В ній нема ні

скорботи, ні туги, це лише сумовито-ніжний спогад про давноминулі дні, і, як спомин, звуки обриваються й тануть. Оркестранти кладуть свої смички на пюпітри, гітарист підводиться і вклоняється. Публіка нагороджує оркестр стриманими оплесками. І знову брякають ножі й виделки, ніби всі квапляться перетравити щойно почуте.

— Як це образливо! — вихоплюється у Джованни. У нас в Італії гарних музик вшановують не так. — Випроставши руки, вона й надалі заповзято аплодує. На неї озираються.

— Непогано виконано, — поблажливо схвалює Думбрайт. — Але, люба моя, пошкодуйте свої долоні! І вуха присутніх. Ми привертаємо до себе увагу.

— Увагу привертає кожна гарна жінка, — приходить на допомогу Джованні Григорій. — Нам з вами, містер Думбрайт, просто заздрять.

— Спасибі, Фред! — Молода жінка кидає своєму заступникові вдячний погляд. — Ви, як завжди, готові стати на захист.

— Бо добре усвідомив дуже просту істину: єдиний спосіб мати друга — самому бути другом.

— Чудові слова, Фред! Зовсім просто, лаконічно і водночас…

— Стережіться, Джованно! — перериває Думбрайт. — Слова на те й існують, щоб приховувати думки. Так принаймні твердять дипломати. Отже, не покладайтесь на слова.

— Як на чиї…

— На мої, виходить, ні?

— Я цього не сказала. Бо знаю вас дуже мало, майже зовсім не знаю.

— Тоді вип’ємо за те, щоб ми теж стали друзями!

— Ви щойно на мене нагримали. Поганий початок для дружби.

— І ви образились? Обіцяю бути ввічливим, обіцяю…

— Тепер і я скажу: стережіться, Джованно! Ввічливість нічого не варта, а дає багато. Глядіть, щоб вам не довелося сплачувати за великим рахунком.

— Це не по-товариському, Фред! Не годиться насторожувати синьйору проти мене на самому початку нашого знайомства. Упередженість — поганий порадник, коли йдеться про встановлення людських взаємин. То вип’ємо за дружбу, Джованно?

Два келихи, торкнувшись, тихо дзеленчать. Думбрайт схиляється й цілує молодій жінці руку. Поверх його голови Джованна посилає Григорію силувану посмішку.

В ресторані народу більшає. Тепер зайнято майже всі столики. Думбрайт уважно їх оглядає, з досадою скривлює нижню щелепу, мов від ниючого зубного болю. Оркестр знову заграв, і пари танцюючих закружляли в проходах, заважають йому дивитися.

— Вже чверть на десяту, — кидає Думбрайт, ні до кого не звертаючись. — Не радив би Крігеру зі мною жартувати! Невже?.. — Обличчя його раптом розпливається в широкій посмішці, він піднімає руку, комусь привітно вимахує. — Пробачте, я на хвильку вас залишу!

Григорій стежить за його кремезною постаттю, що досить безцеремонно пробирається між танцюючими.

Невисокий, кругленький чоловічок котиться йому назустріч, теж сяючи посмішкою. На ходу він вклоняється то одному, то другому, до декотрих підходить потиснути руку, на мигах просячи у Думбрайта пробачення за затримку. Григорій відвертається.

— Як же вам ведеться в Берліні, Джованно? — запитує він.

— Самі бачите. Хейєндопф порядкує мною, мов іграшкою. Сьогодні підсунув цьому, — молода жінка киває на стілець, де щойно сидів Думбрайт, — ще б пак, новий начальник! Краще б уже лишився Гордон, він хоч поводився гарно…

— Покиньте Хейєндопфа. Невже ви себе не прогодуєте?

— У мене ж і досі нема ангажементу! Він забрав мої документи буцімто для переговорів з антрепренерами. Але то брехня, чистісінька брехня! Ви не уявляєте, Фред, в якому я опинилася становищі, які думки мене переслідують…

— Хочете, я поговорю з Хейєндопфом?

— Боронь боже! Він вас вважає своїм ворогом, не може згадувати без зненависті, як ви в чомусь його обійшли, нахваляється вивести на чисту воду… вас і… мене… — Джованна червоніє, нервово крутить на пальці перстень. — Мою приязнь до вас він розцінює як… як…

— Зрозуміло.

Фред, пам’ятаєте, ви казали про одного вашого друга, що має приїхати з Італії?

— Звичайно. Я не забуваю своїх обіцянок. З ряду причин ми не можемо листуватися, та я гадаю, що приїзд свій він приурочить до певної події — Другого Німецького Народного Конгресу. Він відбудеться десь на початку сорок восьмого.

— Стільки чекати!

— Не так довго, треба набратися терпіння. І постаратися за цей час вирвати у Хейєндопфа свої документи. Щоб вони були напоготові.

— Не знаю, чи вистачить у мене сил.

— Треба, щоб вистачило. Всього три-чотири місяці. Будьте ж мужньою! Тримайтесь Хейєндопфа, щоб приспати його підозри.

— Коли я вас слухаю, мені все здається простішим. Якби ми могли бачитись хоч інколи!

— Я теж хотів би цього. Спробую налагодити з Хейєндопфом стосунки. Або прищемити йому хвоста.

Джованна розсміялась. І дуже вчасно: до столика наближався Думбрайт.

— Бачу, ви без мене не нудилися, синьйоро і синьйор! — посварився пальцем Думбрайт. — Прикро. Надалі не братиму в супутники молодшого і ставнішого. Я жартома, жартома, Джованно! Не хмурте свого гарного личка. Особливо зараз, коли я чекаю на гостей. Веселощі вам більше до лиця. Такою і залишайтесь, як були щойно. В цьому я покладаюсь і на вас, Фред. Так і бути, вибачаю вам упадання біля моєї дами.

Покликавши офіціанта, Думбрайт наказав навести на столі лад, замовив нові закуски і страви, кілька пляшок з напоями.

— Ну от, тепер усе гаразд, — з задоволенням констатував Думбрайт, оглядаючи наново сервірований стіл.

— Чи не занадто пишно? — запитав Григорій, ховаючи посмішку. — Що, коли в нашого гостя виразка шлунка чи щось подібне? Його тільки дратуватимуть, надмірності.

— Зате покажуть широчінь нашої натури. Ми ж прийшли сюди відзначити день Джованниного народження.