Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
Григорій з подивом вслуховувався в цю розхристану мову, вражений несподіваністю Берти, її зовнішнім виглядом. Йому здалося, що перед ним сидить старша сестра тієї жінки, з якою його познайомив Нунке на пероні вокзалу, відразу по приїзді в Берлін. Причому зовсім відмінна від неї вдачею. Та фрау Нунке, з якою він познайомився на вокзалі, а потім випадково зустрічав у фойє театру і на концерті, справляла враження натури спокійно-розсудливої і стриманої, не здатної ось так, ні сіло ні впало, будь-кому звіритись, тим більше людині малознайомій. Тоді Григорій і уявлення
— Пробачте, іноді втрачаєш над собою владу. Нічна буря вкрай виснажила мене… А після безсонної ночі… Втім, це не має ваги… Батько казав, у вас до мене лист?
— Прошу! А в цих згортках подарунки для дітей.
Розкриваючи конверт, Берта прихопила і краєчок списаних аркушів. Тоненька паперова стрічка, помережана літерами, звисла збоку, відтявши закінчення чи окремі склади слів. Це заважає читанню, та дружина Нунке, певно, наперед знає напрямок думки чоловіка, його схильність до моралізування. Очі її швидко бігають по рядках, губи кривляться в насмішкуватій посмішці.
— Ну що ж, скажете Йозефові: у нас все в нормі. Діти здорові, поводять себе пристойно. З грошовим переказом може не квапитись, у мене дещо залишилось. Здається, й усе… Звісно, крім привітань.
— Хіба ви не напишете бодай кілька рядків?
— Ні… Може, пізніше, тільки не сьогодні! Він мусив би пам’ятати, який нині день.
— Тоді я завинив перед вами подвійно: прийшов не тільки рано, але й невчасно. Повірте, мені прикро, дуже прикро…
Григорій з подивом вслуховувався в цей потік скарг, вражений несподіваною відвертістю малознайомої йому жінки, її зовнішнім виглядом.
— Дозвольте вам побажати всього найкращого і ще раз пробачте! — Григорій підвівся, та Берта з несподіваною жвавістю нахилилася вперед і порухом руки запросила його знову сісти.
Ще кілька хвилин, гер Шульц! — вигукнула вона, червоніючи. — В Йозефовому листі багато настанов і нічого такого, що могло б задовольнити звичайну жіночу цікавість. Може, хоч ви розкажете про столичне життя? Зважте, ми тут живемо дуже самотньо. Це має свої переваги, але часом хочеться опинитися в обстановці, до якої звик, бодай почути про те, що у вас діється… То що ж нового в Берліні?
Перед очима промайнули всі бачені останнім часом театральні афіші та анонси. З них Григорій і почав свою розповідь. Берта слухала його неуважно. її нетерплячий погляд раптом згасав, ставав відсутнім, ніби перед нею пропливали картини, аж ніяк не пов’язані з почутим. Схаменувшись, вона силувано посміхалась, кидала якусь репліку чи про щось запитувала і знов-таки, не вислухавши відповіді, поринала в задуму.
— Ось, мабуть, і все, що впало мені в око. Як бачите, цікавого не так уже й багато, — пробував закінчити розмову Григорій.
— А чим спокушають нас, Євиних доньок, столичні універмаги? — поспішно запитала Берта.
— Як і більшість чоловіків, я помічаю жіночі оздоби й туалети лише тоді, коли вони на гарній жінці. І не самі по собі, а як невід’ємна її
— З точки зору чоловіків, яким здебільшого доводиться оплачувати наші рахунки. Що ж до жіноцтва… О, для нас висока ціна — своєрідна гарантія того, що та чи та річ не стала загальноприступною. Бо жодна жінка не погодиться прибратися в сукню, подобу якої завтра чи позавтра може побачити на своїй покоївці!
— Сумнівна гарантія. Дівчата й молодиці десятками юрмляться біля вітрин і відходять від них з голодними очима, ладні здобути бажане будь-якою ціною. Розумієте, будь-якою! Вони гинуть самі або стають згубою для інших.
— У день мого від’їзду газети писали про труп дівчини, знайдений серед руїн… Вже з’ясувалося, що то за одна?
— Скромна служниця, якій закортіло прибратися в шати принцеси. Її затягли до зграї злочинців, що торгували наркотиками, а потім прибрали як непотрібного свідка.
— До речі, ви не знаєте, чим скінчилася справа Карла Лютца? Знайшли тих, хто його вбив?
З того, як напружилась уся постать Берти, кожна риса її обличчя, Григорій зрозумів: саме це запитання крутилося весь час у неї на язиці, заради того, щоб дізнатись про перебіг слідства, вона й завела мову про берлінські новини.
— Не знайшли і, можливо, не знайдуть — досі не об’явився головний свідок, жінка, з якою його бачили востаннє. А саме вона могла б найбільше допомогти слідству, скерувати його в потрібному напрямку. Бо лише їй відомо, як розгорталися події після того, як вони вдвох вийшли з пивного бару.
— А якщо подій ніяких не було? Якщо вони незабаром просто розпрощалися?
— Кожна найменша деталь, що передувала злочину, може стати ключем до викриття вбивці чи вбивць. Не опинились же ці двоє, вийшовши з пивної, поза часом і простором!.. Куди вони рушили, де розпрощалися, котра була година? Якщо вони помітили щось підозріле, то що саме збудило їх підозру? Що спонукало жінку прийти того вечора до Лютца? Було це збігом обставин чи хтось наштовхнув її на таку думку? Може, навіть примусив виманити його з дому… Відверта відповідь на кожне подібне запитання могла б допомогти слідству, але жінка та затято мовчить. Дивна мовчанка, незрозуміла бездушність, жорстока наруга з пам’яті загиблого… Якщо вона прагнула усунути його з свого життя…
— Ні! Ви… ви не маєте права так думати… Ви не знаєте… — Рука жінки підвелася, немов Берта хотіла захиститися від болючого удару, і відразу безсило впала на коліна. В недовершеності цього жесту позначалась повна душевна знемога. — Засуджувати іншого завжди легко! А може, ця жінка карається… кожної днини й години карається. І лише особливі обставини… становище, яке вона посідає в суспільстві, не вона особисто, а хтось з її близьких… Мертвого однаково не підняти, а для живих…
— Жива душа теж стає мертвою, коли знехтує голосом совісті.