Над Шпрее клубочаться хмари

Дольд-Михайлик Юрий Петрович

— Маю на увазі інше. Теж з нашої нічної розмови.

Тоді йшлося про лицаря Ламанчського, тінь якого майнула близько нас.

— У вас справді чудова пам’ять, падре! Це мене тішить, бо дає певні гарантії і щодо нашої сьогоднішньої угоди.

Вийшовши за стіни коледжу, Григорій побрів навмання, сам ще не знаючи, куди понесуть його ноги. Кола ді Ріенца має бути десь близько. Перший-ліпший перехожий покаже, в якому напрямку треба йти. Тільки чи слід про це запитувати? Ніхто не повинен бачити його разом з Агнесою, тим більше в готелі… Ні, з Агнесою бачитися не треба. З усіх міркувань. Своєї власної і її безпеки. Через

те, що не зможеш відповісти на її почуття так, як вона б цього хотіла. Через Ірене, спокою якої він не мав права порушити. Своє власне становище, скрутне вкрай… І годі, годі про це розмірковувати! Крапка…

Ранком дзвонив чимсь занепокоєний Рамоні, натякав на якісь особисті ускладнення, просив приїхати. Пославшись на візит до Алоїза Орсіні, Григорій ухилився від негайної зустрічі. Податись до Вітторіо зараз? У цей час його звичайно не буває вдома, можна поговорити з Лідією. Не уривками, шукаючи зручної нагоди, а докладно все обміркувати… Якщо не буде поблизу Джузеппе. Що то за один? Чим пояснити пильний погляд, що ніби обмацує його, Григорія, з ніг до голови, насмішкуваті вогники, що часом спалахують в глибині очей і які він не встигає пригасити? Лідія панічно боїться Джузеппе, більше, ніж свого господаря. Здоровий інстинкт самоохорони? Адже нічого конкретного закинути Джузеппе вона не може. А проте…

Обережність — завжди обережність! Краще переоцінити небезпеку, ніж недооцінити. Незаперечне правило гри, де ставкою стає саме життя. І ти справді в цьому переконаний, глибоко впевнений? Щось порочне є в цьому твердженні. Зайва обережність часом межує з боягузтвом. Зваж на свій досвід. Що зміг би ти зробити сам-один без допомоги макі у Франції, гарібальдійців в Італії? Риск, на який ти йшов, себе виправдав. Звичайно, могло статися й не так. Одна помилка, звірся ти людині, не вартій довіри, слабодухій, і давно б наклав головою, завалив би всю справу. Що тебе вберегло? Сліпа випадковість, просто таланило? Навряд. Поталанити могло раз, двічі, тричі, хай ще кілька разів — і все, край милостям фортуни. Очевидно, інше, очевидно, за теорією вірогідності хороших людей…

— Синьйор, здається, стомився. Вас підвезти? — Світло-сіра машина зупинилася біля бровки дороги, мало не з’їхавши на тротуар.

Григорій, остовпівши, завмер на місці, так вразив його голос людини за кермом.

— У вас уповільнена реакція. Не привертайте уваги, сідайте! — владно наказав власник авто.

Машина відразу рушила, тільки-но Григорій сів.

— Як ся маєте… Фред Шульц? Ну і завдали ви мені мороки!

— Я щойно прикидав у думці, скільки разів людині може поталанити. Але щоб пощастило так, як зараз… До пам’яті не прийду!

— До речі, слово «пощастило» тут ні до чого. Дякуйте не фортуні, а Домантовичу, який примудрився передати шифровку, дав ваші координати…

— Мишко? Виходить, живий-здоровий? Ху-у!

— Може, все-таки спочатку поздоровкаєшся, капітане?

— Даруйте, товаришу полковник! Від радості…

— Ну, ну, емоції залишимо на потім. Бо я з своїм драндулетом ще вправляюся не дуже. Він у мене, наче норовистий кінь, — не знаєш, на який вибрик чекати. Ошукали старого дурня!.. Куди, вважаєте, нам краще податися?

— За місто, де нам ніхто не завадить.

— А конкретніше?

Повз терми Каракалли, по старій Аппієвій дорозі.

— Вабить романтика минулого?

— Аппієва дорога… По ній військо Спартака

рушило в наступ на Рим. І саме тут розігрався останній акт героїчної драми повсталих рабів: шість тисяч хрестів з розіп’ятими гладіаторами вишикувались обабіч дороги, від Капуї аж до Рима.

— Криваві віхи історії. Скільки їх залишило по собі людство! — В голосі полковника прозвучали сум і втома, і Григорій вперше помітив, як посріблилася його голова, як поглибилися зморшки під очима.

«Постарів! Як він постарів!»

Ніби прочитавши його думки, полковник замислено сказав:

— На війні кожен рік зараховуєш за два. А як обчислювати роки нам? Мені ще немає п’ятдесяти, а іноді я сам собі здаюся вічним мандрівником Агасфером, для якого поняття часу взагалі не існує, бо вічність невичерпна, отже, не піддається ліку. Застиглий час просто нависає над тобою, мов величезна брила, вона рік у рік товщає і тисне все більше, все більше тисне на плечі.

— Вам треба спочити, товаришу полковник!

— А вам?

— За тиждень-два я буду вже дома.

Полковник на мить відвів погляд від щитка приладів і якось дивно поглянув на Григорія, проте в сказаних ним словах нічого незвичайного не було:

— Там якийсь лісок. Звернемо?

Хвилин за п’ятнадцять вони вже сиділи в затінку, під плескатими парасольками старих піній. Крізь пухнасті крони з довгою темно-зеленою глицею сонце просівалося, мов крізь густе решето, цяткуючи землю і конуси молоденької парості сосенок дрібним золотавим скаллям. На тлі їх світлішої зелені червонувато-бурі стовбури старих дерев здіймалися вгору стрункими колонами; — живий прообраз численних колонад що невід'ємним компонентом ввійшли в античну архітектуру. Людина навчалась у природи, запозичала її форми, оживлюючи їх і доповнюючи духом свого творчого генія.

Хотілося лягти горілиць, торкнутися всім тілом теплої землі, всмоктати очима синь неба. Споконвіку воно вабить людину, чи не через те, що нагадує океанську синь, колиску, де зародилася мільярди років тому перша жива клітина? Навіть ще не клітина у нашому теперішньому розумінні, з її надзвичайною складністю будови і функцій, а перший натяк на неї. Дрібка, що неорганічній матерії надала нових ознак і дозволила їй ділитися, множитись, утворювати собі подібне, а потім і не подібне, залежно від середовища, тисячі нових умов. Водяне лоно, лоно землі… Це ваша інформація, записана на таємничих матрицях, навічно закарбована в тілі всього живого. І в твоєму теж…

— Що ж, капітане Гончаренко, доповідайте! — наказ полковника, вимогливий і владний, повернув Григорія до дійсності.

Як давно чекав Григорій такої нагоди! В короткій інформації, яку йому пощастило передати із Східного Берліна, він міг торкнутися лише сугубо ділової суті своєї діяльності в школі чорних лицарів, а в шифровках, надісланих за допомогою Домантовича, і поготів — у них ішлося тільки про конкретні факти, про плани ворожої розвідки, що стосувалися безпосередньо Радянського Союзу і країн Народної демократії. Тепер він зможе змалювати роботу і структуру школи детально, у всій повноті розкрити підступність ворожого нам світу думбрайтів і нунке, а головне — розповісти, як вскочив у цю халепу, в яких невимовно тяжких умовах доводиться працювати, опинившись у цілковитій ізоляції від зовнішнього світу, не маючи жодної точки опори за межами школи, де їх, фактично, тримають в’язнями.