Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
Ось уже й міст, праворуч пропливла зубчата кругла споруда замку св. Янгола. Мавзолей імператора Адріана, перетворений папами на фортецю. Колись вона, мабуть, була грізна і неприступна. Не дарма за її стінами відсиджувались папи, як тільки щось загрожувало їх владі чи в Рим вдиралися ворожі війська. Тепер бійниці були порожні. Присадкувате тіло замку немов вросло в землю.
— Зараз ліворуч. Зупинитесь біля католицького коледжу, на вулиці…
— Так, так, синьйор, я знаю, — чомусь неприязно буркнув шофер. Свого часу він не раз підвозив у коледж людей у цивільному, і всі вони були такі ж мовчазні,
Григорій так і не зрозумів, чому машина різко загальмувала біля коледжу, і водій похмуро глянув на нього, беручи гроші. Втім, роздумувати над цим він і не став, інше снувалося в голові.
За високою огорожею з вузькою брамою похитувалися верхівки дерев. Сам коледж, певно, був десь у глибині саду, бо звідси, з вулиці, не видно навіть даху будівлі. Ступивши до брами, Григорій пошукав очима кнопку електричного дзвоника і не знайшов. Мабуть, треба стукати — ця голова бронзового лева, старовинного литва, править за своєрідний молоток. Взявшись за кільце, вправлене в ніздрі лева, Григорій підняв його вгору, щоб вдарити, і не міг утриматися від посмішки: з розкритої пащі, мов ікла, вистромились дві білі кнопки. Отже, варт опустити щелепу й легенько потягнути за кільце… Данина старовині, поєднана з сучасними вигодами! А може, й пересторога всім тим, хто з’явиться сюди небажаним гостем?
Одноокий воротар у сутані мовчки вислухав пояснення відвідувача: монсиньйор Алоїз Орсіні попереджений про його прихід, — і мовчки кивнув головою, показуючи куди йти.
«Спочатку паща лева, потім Циклоп… Хто ж на мене чекатиме далі? Теж якесь страховисько?» — посміхнувся Григорій, прямуючи до головного входу в коледж.
Та монсиньйор Алоїз Орсіні аж ніяк не скидався на страховисько. Навпаки. Його гарне обличчя випромінювало лагідність, уста привітно всміхалися, чорні очі дивилися проникливо і спокійно, добре поставлений голос досвідченого промовця мінився багатством відтінків.
Після кількахвилинної розмови на загальні теми, жвавої і цілком світської, настоятель коледжу скрушно зітхнув:
— На жаль, від матерій високих нам доведеться повернутися до справ земних. Синьйор Джузеппе попередив мене про мету вашого приходу. Йдеться про зустріч з падре Антоніо?
— Так, монсиньйор, я маю до нього справу важливу і невідкладну.
— Цей дах свого часу став притулком для багатьох ваших співвітчизників, бо двері нашого дому завжди відкриті для всіх гнаних страдників. Нині, коли падре Антоніо ввірив нам свою долю цілком і беззастережно…
— Я розумію ваші побоювання, монсиньйор, і відразу хочу попередити: мої наміри дружні.
— Ви прибули з Іспанії, оскільки мені відомо, посідали в школі певну посаду… Не буде неймовірним припустити, що ви маєте якісь офіційні уповноваження. Чи не так?
— Не хочу від вас критися: маю. Але… але в даному разі я прийшов як особа приватна.
Перевівши погляд з обличчя
— Де гарантія, що інтереси цієї приватної особи не суперечитимуть заповідям любові та милосердя, які сповідує свята католицька церква? — нарешті запитав монсиньйор Алоїз, знову звівши очі на Григорія.
— Я просив би вас бути присутнім під час моєї розмови з падре. З неї ви дізнаєтесь, що йдеться про велику суму грошей, які падре хоче передати на потребу церкві. Я можу йому в цьому допомогти в подяку за опікування над близькою мені людиною.
— Гаразд! — Монсиньйор Алоїз підвівся, тримаючи в руці невеличкий срібний дзвоник.
— Попросіть падре Антоніо негайно спуститися сюди! — наказав настоятель коледжу худому, зсутуленому монаху, що нечутно, мов привид, з’явився в дверях і так само нечутно, низько вклонившись, зник.
— У мене до вас є ще одне прохання, монсиньйор… — Григорій урвав мову, ніби зважуючи слова. — Не знаю, чи слід мені, чи можу я… Бачте, становище, в яке я сам себе поставив… І можливі наслідки…
— Можете бути цілком відвертим, сину мій!
— Відвертість… я прагну її всім серцем. Але коли в душі таке сум’яття, коли сам не знаєш, чи правильно вчинив, знехтувавши обов’язками службовими в ім’я обов’язків перед совістю… Коротше: мені доручено повернути падре Антоніо, звісно з грошима, які він вважає власністю церкви, назад до Іспанії, а я намагаюсь врятувати його від неминучого покарання. Якщо про мою пересторогу хтось дізнається…
— Ви хочете приховати вашу зустріч з падре Антоніо?
— Так, монсиньйор! Про нього, можливо, питатимуть.
— Осквернити свої уста брехнею?.. Чи розумієте ви, чого вимагаєте від мене?
— Є таємниця сповіді. Вважайте, що я перед вами висповідався… І є недоторканість притулку для всіх гнаних і страдників, як ви самі сказали… До того ж падре Антоніо не вчинив злочину. Залишивши кесарю кесареве, він забрав лише те, що належить богові.
В очах Алоїза Орсіні спалахнули насмішкуваті іскорки:
— Отже, ви теж дбаєте про справи небесні?
— Про земні. Все залежить від того, як на це глянути: якщо порятунок бідолашної жінки з хворим дитям вважати за акт милосердя… Ви, певно, чули від падре історію Агнеси Менендос і її доньки?
— Так, але чув і інше: ви хочете відвернути її серце від єдиної втіхи, яку вона мала, від віри у вищий промисел.
— Дівчинці насамперед потрібен хороший лікар, монсиньйор! Ми живемо не в середньовіччі, а в двадцятому столітті, коли діалог між наукою і релігією став можливий і вже відбувається.
— Мені подобається ваша відвертість, сину мій, вона найбільше переконує в чистоті ваших помислів. — Настоятель коледжу підвівся і вийшов з-за столу. — Не думаю, що моя присутність під час розмови з падре необхідна, а тому прощавайте! Таємницю нашої розмови обіцяю зберегти.
Додавши кілька люб’язних слів, монсиньйор Алоїз Орсіні вийшов у бічні двері, що, мабуть, вели в його особисті покої. Григорій лишився в кабінеті сам. Дуже хотілось курити. Вій уже витяг був сигарету і запальничку, та раптом схаменувся: тут, мабуть, не палять. Довелося все причандалля сховати назад у кишеню.