Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
Полковник слухав розповідь Григорія не перериваючи, замислено покусував якусь стеблинку. Під час війни, у ворожому тилу, він кілька разів зустрічався з Гончаренком — Генріхом фон Гольдрінгом, як він подумки називав його ще й досі. У Сен-Ремі, Парижі, в Кастель ла Фонте… Були випадки, коли йому доводилося застерігати Гольдрінга, карати його за необережність. Робив він це здебільшого з профілактичних міркувань, щоб остудити надто гарячу голову новоспеченого барона, який дедалі більше припадав йому до серця. І коли Генріх говорив йому про риск як про щось невід’ємне від професії розвідника, він цілком йому співчував. Бо і сам вів небезпечну
Почутий щойно звіт Григорія знову його насторожив. Не тому, що Григорій, переїхавши кордон, повівся так необережно, дав себе спровокувати. Гончаренко сам проаналізував свої помилки, був нещадним до себе у своїй розповіді. Він дорого за це сплатив, зумів обрати правильну лінію поведінки — вона дала йому можливість утвердитися в школі. Легенда Зігфріда-Генріха фон Гольдрінгів продовжувала діяти, як у свій час пущений, добре вивірений механізм. І от усе, чого він устиг досягти, може піти нанівець через необережне втручання в долю чужих йому людей. Ох, це слов’янське м’якосердя, прагнення прийти на допомогу всім приниженим і ображеним!
Помітивши спохмурніле обличчя полковника, Григорій урвав мову.
— Я знову в чомусь прошпетився? — спитав він, силувано посміхаючись, навмисне вживаючи слово з давнього свого, школярського лексикону, ніби воно могло зменшити його ще не знану провину.
— Я думаю про ваше відрядження до Італії, певніше, його мету. Вам доручили повернути патронесу і падре. Не виконавши завдання, ви, в кращому випадку, викличете невдоволення керівників школи, в гіршому — підозру. Нерозважливо з вашого боку ставити себе під удар. Упоравшись із дорученням, ви тим самим зміцнюєте свої позиції.
— На це я не можу піти! — В гнівному запереченні Григорія прорвалося все його довгостримуване хвилювання.
— З яких мотивів?
— Загальнолюдських. Простягши людині руку допомоги, безчесним було б зштовхнути її назад у прірву, особливо, коли це стосується жінки й дитини. Я мушу довершити почате. Це та маленька справедливість, з яких складається велика справедливість мого народу… Так я розумію свою місію.
— У нас немає розбіжності в поглядах, капітане!
І все ж… — Полковник рвучко підвівся, пройшовся. Як не хотілося йому заводити мову про те, що він мусить зараз сказати!
«Що означає його недомовка? Чому він раптом спохмурнів? Образився?» — з тривогою запитував себе Григорій. Тяжке передчуття стиснуло йому серце.
— Так от, капітане! — Полковник знову сів. — Привела мене до вас не така вже щаслива нагода: вам доведеться вирушити в нову дорогу. Не на Батьківщину, як ви сподівались.
Мовчанка, що запала, ввібрала в себе все: співчуття старшого і тоскний біль у серці молодшого,
Машинально Григорій розстебнув комір сорочки, провів рукою по вологому волоссю.
— Слухаю вас! — перевівши подих, він спробував підвестися.
Рука полковника лягла йому на плече, злегка на нього натиснула.
— Сидіть! Розмова у нас буде не коротка. Але перш ніж приступити до основного, я хотів би дещо уточнити. Скажіть, ваше становище в школі не хитке? Вам цілком довіряють?
— Досі Думбрайт і Нунке звірялися мені більше, ніж належить знати підлеглому. Думаю, вони мені довіряють, незважаючи…
— Незважаючи на що?
— Упереджене ставлення до мене колишнього заступника начальника школи Шлітсена і одного з наших радистів, Вайса.
— Чим воно викликане?
— Шлітсен, тільки я з’явився в школі, поставився до мене насторожено, потім ця настороженість зникла, але коли його зняли з заступництва і віддали в моє розпорядження… Він не міг пробачити образи ані керівництву школи, ані мені.
— Що має проти вас Вайс?
— Під час свого чергування він випадково впіймав уривок якоїсь шифровки, потім загубив хвилю і заспокоївся, вважаючи, що то радіопередача місцевих підпільників, і не доповів про це мені, як черговому по школі. Коли іспанська контррозвідка запеленгувала одну з передач у квадраті нашої школи, ця історія спливла разом з моєю припискою в рапорті чергового. Я писав, що, за моїми спостереженнями, Вайс зловживає аспірином як своєрідним наркотиком, і радив піддати його медичному огляду. Очевидно, це стало причиною його неприязні.
— Неприязнь Шлітсена і Вайса якось позначилася на ставленні до вас Нунке і Думбрайта?
— Зовні ні. Але мене непокоїть одне: чому саме Вайса дали мені в супутники? Справді йому доручили допомагати в розшуках патронеси чи надіслали як наглядача? Я розповідав вам, у який спосіб здихався його. Своєрідний постріл дуплетом: розв’яжу собі руки і виставлю цього шукача скарбів на посміх перед начальством. Гадаю, після цього його випхнуть з школи.
— Гмм… можливо, це справді непоганий хід… А чим ви поясните те, що не виконали доручення повернути патронесу?
— Поки тривали розшуки, вона виїхала до Швейцарії. Така версія не викличе підозри, бо частину її грошей переказано у швейцарський банк. Я натраплю на її слід уже по від’їзді, тобто після того, як мої друзі влаштують її в безпечному місці. Сам я з синьйорою Менендос не бачився і не побачусь, вона навіть не знатиме, що я в Римі. Що ж до падре, то навіть Думбрайт і Нунке не наважаться псувати взаємини з Ватиканом, який прийняв падре під свою високу руку.
— Більш-менш вірогідно. Сподіваюсь, цим і обмежиться ваша діяльність в Італії?
Григорій зам’явся. Покусуючи губи, він якусь хвилину вагався: розповідати про списки, сховані у Рамоні, чи ні?
— Не подобається мені ваша мовчанка, Гончаренко! Зважте, я запитую не з простої цікавості, а в інтересах справи. Конче треба, щоб ваше становище в школі, не похитнулось, тому найменша необережність…
— Товаришу полковник, признаюсь як на духу: є одна спокуса, проти якої я не можу встояти…
Григорій розповів полковнику про свої взаємини з Рамоні, списки вельможних нацистів, які той зберігає для своїх мемуарів. Полковник замислився.