Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
— Кабаре «Цум гольденен Штерн!» — наказав Григорій водієві таксі, коли надійшла його черга сідати в машину.
Великий плакат біля входу в «Золоту зірку», на якому співачку було намальовано на повний зріст, розвіяв сумніви. Те саме обличчя, така ж струнка постать, така ж постава голови. Отже, Джованна тут, і привіз її сюди, звичайно ж, Хейєндопф.
Кабаре у вранішній час було закрите для відвідувачів, і появу Григорія тут зустріли не зовсім приязно.
— Синьйора з’являється о восьмій вечора, — холодно пояснив кельнер, що керував прибиранням приміщення. — Де вона живе?.. — Він знизав плечима.
— Гер обер! — спинив його
— Здається, на Брієннерштрассе, 45. Звернете з Леопольдштрассе поблизу Театіненкірхе. Вельми вам вдячний, на все добре!
І ось уже Григорій сидить у невеличкому пивному барі, звідки добре проглядається весь квартал, на якому розташований будинок номер 45.
Навряд Джованна вийде з дому так рано. Зараз тільки дванадцята, а лягла вона, певно, пізно. І взагалі невідомо, чи вийде вона до вечора. Пусте марнування часу. А що коли наважитись і зайти самому? Не настільки він з нею знайомий, щоб мало це природний вигляд. Дізнавшись про такий несподіваний візит, Хейєндопф зрозуміє, що Фред Шульц шукав побачення саме з ним. І тоді він диктуватиме умови.
Славнозвісне мюнхенське пиво не смакує. Григорій випив лише півкухля, і в роті гірчить. Та й холодно у барі так, що змерзли ноги. Найпростіше зайти до вар’єте ввечері. Не хочеться! Тоді доведеться заночувати в Мюнхені. Марія не знає, що він виїхав з Берліна, і тепер нервує. Він не встиг її попередити, і сам непокоїться, тягне його в Берлін, наче у власний дім. До деякої міри він таки став його домом: там Домантович, Марія, десь загубився у нетрях міста Карл Лютц. Бідолашний Карл, увесь час він не йде йому з думки. Григорій написав Лютцу на головпоштамт до запитання. Як директор бюро розшуків, цілком офіційно перевірив, чи забрав абонент номер 260 свою пошту, і виявилось — усе його листування лежить на місці, ніхто по нього ось уже три місяці не приходив. Отже, і листа Григорія Карл не одержав. Виїхав куди, чи що? Треба розшукати Карлового брата, при можливостях, які має бюро, зробити це буде неважко. Навіть не доведеться самому братися за пошуки, — просто треба написати на своє ім’я від когось заяву. Як він не подумав про це раніш? Є ще один канал — мати Курта. Не може бути, щоб Курт не писав Лютцу про свій намір переїхати до Німеччини. Можливо, ці двоє уже зустрілися і тепер самі його розшукують?
У барі відвідувачів побільшало, вікно, біля якого стояв столик Григорія, спітніло. Тепер крізь нього майже нічого не видно. Треба йти!
Розплатившись з барменом, Гончаренко підвівся. Мало не годину він тут змарнував, а вийшов пшик!
Пройшовшись уздовж Брієннерштрассе і ще раз глянувши на будинок під номером 45, Григорій раптом уявив, що його розшукує Нунке. Ранком, одразу після сніданку, його шеф знов подався в Пуллах, на ходу кинувши, що сьогодні ввечері вони, можливо, виїдуть. Треба подзвонити господарці квартири, що він повернеться за годину-півтори. Звідки ж зателефонувати? Григорій згадав, що бачив з віконця таксі телефонну будку біля виходу на Леопольдштрассе.
І справді, це був таксофон, та ще й діючий. Нетерпляче позираючи на спину жінки, яка безугавно торохкотіла в трубку, Григорій не витримав і постукав пальцем у скляні дверцята. Жінка з сердитою
— Ви? — вражено вигукнула вона, прочинивши дверцята.
— Джованна? — з таким же щирим здивуванням обізвався Григорій. Стільки стеріг, поки вона вийде з дому, а зустрілися цілком випадково!
— Мадонна міа! — сміялась дівчина, потискаючи Григорію руки. — Ніби я знову в Римі, ніби знову… — Сміх її раптом урвався, по обличчю промайнула тінь.
— От уже не сподівався зустріти вас у Мюнхені!
— Подумати тільки: ми живемо в одному місті!
— Я тут проїздом. Якщо впораюсь із справами, сьогодні й виїду.
— До Італії?- швидко запитала Джованна.
— До Берліна.
— А-а, — розчаровано промовила дівчина і враз знову пожвавішала. — Та ми ж з Девідом теж маємо переїхати в Берлін! Він якраз там, лаштує приміщення для своєї служби… Знаєте що? Я вас не відпущу! Ну, зробіть мені таку ласку, хоч поснідаємо разом! Я почастую вас не остобісілою яєчнею з беконом, а справжніми спагетті під соусом! Ви навіть не уявляєте, яка я щаслива, що зустріла вас у цьому гидкому Мюнхені.
Джованна просила так щиро, її обличчя випромінювало таку непідробну радість, що Григорій не мав сили відмовити.
— Гаразд, спокусили-таки своїми спагетті,— розсміявся він. — У моєму розпорядженні є година, з радістю проведу її з вами.
Вони повернули назад, ступили на сходи.
— Ой! — раптом скрикнула Джованна. — У мене ж не прибрано! Знаєте що? Ви поволі йдіть угору, аж до шостої квартири і там трохи зачекайте. А я побіжу вперед і миттю порозтикаю своє шмаття. Згода?
Підбори, дівчини задріботіли по сходах, Григорій витяг сигарету, запалив. Веселою, кипучою експансивністю, притаманною італійцям, війнуло на нього, немов під хмарне осіннє небо прорвався струмінь тепла. Він навмисне зупинився на першій площадці, на другій, аж поки не випалив усю сигарету… Подолав ще один марш сходів. Ось і квартира номер шість. На порозі дверей на нього чекала Джованна.
— О, мадонна міа, я думала, ви втекли! Злякалися побачити розгардіяш і подалися геть. Та я поворотка.
Що це так, можна було здогадатись, окинувши кімнату побіжним поглядом. Тут наче промчалась буря, змівши всі розкидані речі докупи. Вони випиналися під ковдрою, поспіхом накинутою на ліжко, громадилися під шаллю на невеличкому столику в кутку. Зате центр кімнати був вільний, стіл вкривала гарна скатертина, в низькій круглій вазі полум’яніло багряне й жовтогаряче листя, висушене праскою.
— Гарний букет.
— Справді? — зраділа Джованна і обережно, кінчиками пальців торкнулася тендітного листя. — Коли мені стає дуже сумно, я ставлю букет біля свого ліжка й дивлюся, дивлюся, аж поки перед очима починають стрибати сонячні зайчики. І тоді мені здається — то саме літо, саме гаряче сонце надсилає мені своє привітання. Дивно, правда?
— Не дивно, а добре. Лише зачерствіле серце не помічає всіх див, що дарує нам природа.
— А Хейєндопф називає мій букет сухим мотлохом і вже кілька разів намірявся викинути його па смітник.
— Ну, Хейєндопф…
— Давайте про нього не згадувати. Я на хвилинку вибіжу на кухню, подивлюсь, чи поставила господиня квартири окріп для спагетті. А соус готуватиму тут. Ви не заперечуватимете?
— Навпаки, я люблю дивитись на жінок, коли вони пораються по господарству. Я рано втратив матір і мені завжди не вистачало родинного вогнища.