Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
Вклонившись, Вінклер пішов.
— Ти помітила, які в цього чоловіка гарні очі? Розумні, теплі, ніби зігріті внутрішнім вогнем?
— Так. Але обличчя дуже виснажене. Наче складене з гострих кутів… як малюють сучасні художники.
— Він пройшов через пекло Бухенвальда, — коротко пояснив Лютц. — Один мій приятель-італієць любив повторювати десь вичитані слова: ставши перед необхідністю обрати ким бути — катом чи жертвою, він обрав би собі долю жертви. Так от, коли я дивлюсь на таких, як Вінклер, на пам’ять завжди спадають ці слова. Я теж волів би стати жертвою, а
— Не говори так голосно, на нас дивляться. Зверни увагу на суб’єкта праворуч, він так і вп’явся в тебе очима:
— Ти дуже дражлива сьогодні, Берто! Певно, його більш цікавить гарна жінка, а не її супутник.
— Ні, ні… розраховуйся скоріше і ходімо. Ми й так уже затримались…
Лютц жестом покликав кельнера. Незнайомець, цікавість якого так непокоїла Берту, кинув на стіл кілька марок і попрямував до виходу.
Хвилин за п’ять вийшли з бару і Карл з Бертою.
Машин на зупинці поменшало. Лишилось тільки одне таксі поруч з довгою приватною машиною, над розкритим капотом якої схилилась постать чи то її власника, чи шофера.
— Приятелю, відвезеш до центру? — запитав Лютц водія таксі.
— В один кінець? — завагався таксист.
— У два, — поспішно сказала Берта. — Обіцяй мені, Карл, що ти відразу повернешся цією ж машиною!
— Гаразд, якщо в два кінці, то залюбки. — Шофер прочинив дверцята на заднє сидіння, відразу повеселівши.
Як тільки таксі від’їхало, чоловік, що порпався в моторі довгої машини, випростався.
— У два кінці,— пробурмотів він вголос сам до себе. — Прикинемо, скільки це забере часу.
Включивши в машині світло, він глянув на годинник.
… Висадивши Берту в районі Целендорфа, Карл Лютц пересів на переднє сидіння. Він любив спостерігати за дорогою, що стелеться під колеса, вихоплена з темряви вогнями яскравих фар. Їзда взагалі впливала на нього заспокійливо, думки тоді розгорталися рівною стрічкою, немов розкручувалися з великої бобіни, що оберталась разом з колесами в єдиному ритмі. Та сьогодні цей ритм було порушено, їзда автомобілем скидалася на сліпий політ, де щомиті можна наразитись на неприємні несподіванки.
— Капосна погода! — поскаржився водій. — Удень трохи заробив, а ввечері ви мій перший пасажир. Тарифи в центрі і на околиці у нас однакові, а порівняйте умови? Одна справа гнати машину добре освітленими вулицями, і зовсім інше — напівтемними Панковом чи Каровом.
У кожної професії свої складності, та ще в такий час, коли життя доводиться будувати наново… Згодом усе владнається. У вас, у мене, у всіх інших.
— Так то воно так, а все-таки образливо.
— В вас промовляє нетерплячість молодості. Згадайте, що довелося пережити старшому поколінню.
— Нашому теж перепало! Що з того, що я був дитиною! А голод, бомбардування, битва за Берлін?.. Доросла людина хоч розуміє в чому річ, а нас, малюків, просто проймав тваринний жах. Найгіршому ворогові не зичу такого дитинства…
У розмові з молодим водієм час спливав непомітно. Проминули вокзал міської залізниці Берлін — Бланкенбург, незабаром попереду почали вимальовуватись розпливчасті світлі плями. Каров.
— Вам
— Зупинитесь біля бару. Забув, чорт забери, купити сигарет. А там дочвалаю пішки, мені недалечко…
У барі народу поменшало, та повітря стало ще більш задушливим, як це буває на кінець вечора в подібних місцях.
Лютц збирався ще трохи посидіти за кухлем пива, але передумав. Купивши сигарети, він поспішив вийти на свіже повітря.
На вулицях містечка тепер було зовсім порожньо, в багатьох вікнах світло вже згасло: свій трудовий день більшість жителів Карова починало рано. Згадавши, що ключі від вхідних дверей лишилися на столі, Лютц прискорив ходу. Ось уже й будиночок фрау Марти. Внизу світиться, отже, старенька не спить. Свинство з його боку примушувати стару жінку так довго чекати! Добре, хоч у барі не затримався. Картаючи себе за власну неуважність, Лютц поспішно підійшов до хвіртки і нахилився над невисокою огорожею, пальцями намацуючи гачок. Чиясь дужа рука лягла йому на плече і щосили шарпнула. Лютц заточився. Дві постаті підійшли до нього впритул і стали обабіч.
— Спокійно, не знімайте галасу! Державна безпека!? пролунав у темряві владний голос.
Остовпілий Лютц отямився:
— Я попросив би показати ордер на арешт! Очевидно, сталося якесь непорозуміння. Я місцевий учитель, моє прізвище Лютц. Не може бути…
— Сказано, спокійно! Кроком руш до машини! Ми лише виконуємо наказ.
Тільки тепер Карл Лютц помітив кроків за сто від будинку невиразний довгий силует легкової автомашини.
— Що ж, ходімте, чим скоріше з’ясується це прикре непорозуміння, тим краще, — Лютц спокійно зробив кілька кроків в напрямку до авто і раптом спинився. — Якщо це не суперечить правилам, я попросив би одного з вас попередити мою господиню, щоб сьогодні вона на мене не чекала.
Один з двох хихикнув, другий спинив його:
— Тихше, ти! — І, звертаючись до затриманого, коротко кинув: — Обшук зроблено, господиня знає, в чому річ.
Лютцу здавалося, що він цілком спокійний, тільки ноги чомусь підгиналися, мов ватяні, терпли губи й кінчики пальців на руках. У машину він сів з полегкістю. «Зараз усе з’ясується… І все-таки неприємно. Арешт, обшук… Уявляю, як перелякалася бідолашна фрау Марта! У школі колеги почнуть дивитись на мене скоса… Учні й поготів. Ху, як усе це неприємно! Певно, хтось інший щось накоїв, а ти трусись поночі в машині в супроводі двох архангелів, що, мов злодії, ховають обличчя під низько насунутими капелюхами… Попросити дозволу запалити? А навіщо просити? Що я, арештант? Сигарети при тобі, бери й пали…
Добре, хоч купив: хтозна, скільки тебе триматимуть, поки встановлять істину…»
Лютц ворухнувся, застромив руку в кишеню плаща. Той, що сидів поруч, одразу ж націлив у нього дуло пістолета, засовався на сидінні.
— Що ти повзеш, наче черепаха? Жени! — гукнув він водієві.
— Нема куди гнати, — відповів той.
Машину трусонуло раз, другий. Лютц зрозумів, що вона збочила з шосе.
«Куди вони мене везуть? Чому з’їхали з траси? Ми від’їхали зовсім недалечко, куди ж вони звернули?»